Вікторія Кривко: «Цирк – це свято, яке завжди з тобою. Якщо вже він тебе захоплює, то більше не відпускає»
Нещодавно в Кам’янському на сцені кіноконцертного залу «Мир» відбувся великий звітний концерт дитячих художніх колективів. Талановиті вокалісти, танцюристи, повітряні гімнасти та інші юні артисти продемонстрували свої творчі досягнення за рік. З-поміж інших номерів у виконанні обдарованих дітей особливо вирізнялися яскраві виступи учасників циркового колективу «Арена сміливих»
Про цей унікальний колектив, який майже не втратило місто, але ж він таки успішно продовжує своє існування, про успіхи його вихованців «Пильний погляд» поспілкувався з його керівницею Вікторією Кривко. Пані Вікторія свого часу теж була випускницею цього колективу й вже 30 років поспіль заряджує своєю любов’ю до циркового мистецтва обдарованих дітей, поринаючи разом з ними в дуже не простий, потребуючий неабиякої відваги та сміливості, терпіння та наполегливості чарівний світ цирку.
Довідка:
Дитячий цирковий колектив «Арена сміливих» було організовано при Палаці культури металургів у 1977 році. Керівник – Олександр Кириченко, заслужений працівник культури України (1989 р.). У 1987 році колектив отримав почесне звання «Народний», цього ж року відбулися його гастролі у Чехословаччині. Багаторазовий лауреат та дипломант обласних, всеукраїнських та Всесоюзних фестивалів циркового мистецтва, учасник серії передач на Українському центральному телебаченні. Вихованці колективу неодноразово посідали призові місця і ставали володарями Гран-прі на Міжнародних фестивалях циркового мистецтва «Понтійська арена» (м.Севастополь) та «Яскрава арена Дніпра», на Президентському фестивалі циркового мистецтва у Києві. Нинішня керівниця колективу Вікторія Кривко нагороджена пам`ятною медаллю Національного цирку України «За вагомий внесок у розвиток циркового мистецтва».
– Пані Вікторіє, як відомо, Ви самі колись були вихованкою цього колективу, фактично виросли в ньому, а тепер вже протягом більш як 30 років його очолюєте. Розкажіть, як і коли у Ваше життя увійшов цирк, аби врешті стати покликанням?
– З самого дитинства мене вабили до себе фігурне катання та спортивна гімнастика, із захопленням дивилася усі змагання по телевізору. Але я народилася у простій робітничій сім`ї, бабуся тяжко хворіла, мама дуже багато працювала, і возити мене, малу, на фігурне катання (тоді у нас на соцмісті була штучна ковзанка ) було нікому. Тож коли мені виповнилося сім років, я з подружками сама пішла і записалася до секції спортивної гімнастики при Палаці металургів, до якого було ближче ходити з вулиці Магнітогорської, де ми тоді жили. Мені сподобалося, і я займалася там два роки, аж поки наша тренерка нас не покинула. Але пізніше я все ж добилася того, що мені купили ковзани, і десь у п`ятому класі я все ж почала займатися фігурним катанням. При цьому ще й встигала добре вчитися. Але мене поставили у танцювальну пару, а мені цього не вистачало, хотілося шаленої швидкості, складних стрибків… І лише коли я потрапила до «Арени сміливих», якою керував Олександр Кириченко, то зрозуміла, що ось це – моє! Вийшло це цілком випадково, ми вчилися з ним в одній школі, тільки він уже закінчував, а я була тоді ще першокласницею. Згодом я познайомилася з його молодшою сестрою, ми подружилися, і якось вона мені запропонувала, мовляв, чи не хочу я спробувати себе у колективі, яким керує її брат.
Ось так у моє життя увійшов цирк, хоча до того я навіть жодного разу не була на циркових виставах, окрім хіба мандрівних шапіто, що приїздили до нашого міста. І взагалі для мене цирк – це було щось недосяжне, за межами фантастики. Дуже допомогла спортивна підготовка, міцна статура при невисокому зрості, а насамперед – величезне бажання!
– Напевно, Ви мріяли стати професійною артисткою цирку, як сьогодні про це мріють ваші вихованці…
– Звичайно. Але не склалося. Моя перша спроба вступити до Київського естрадно-циркового училища після закінчення школи виявилася невдалою – ми з моїм партнером просто запізнилися, прийом документів було вже закінчено. Наступного року я поїхала вже сама – штурмувати столицю. Вже на відбірковому перегляді абітурієнтів приймальна комісія мене чомусь «відсіяла». Я йшла коридором і гірко плакала, коли мене зупинив якийсь солідний чоловік, розпитав, у чому справа. Мабуть, пожалів, бо хоч мені вже було вісімнадцять років, через малий зріст виглядала зовсім дівчиськом. Він виявився викладачем, взяв мене за руку і знову відвів до комісії, розпорядившись ще раз мене «переглянути». Після цього мене все ж допустили до вступних іспитів, але треба було десь жити, чимось харчуватися. А в мене грошей вистачало лише на зворотний квиток додому, бо сім`я жила дуже бідно. Підтримати було нікому, і я знову повернулася ні з чим. Але духом не занепала. Однак під час третьої спроби вступити до училища зламала руку… Отакі примхи підступної долі. Ну, не судилося…
Хтось інший, мабуть, опустив би руки, але не я. Маю вперту вдачу. Ледве зрослася зламана рука, щойно зняли гіпс, а тут пропонують виступити на якомусь святі. Не роздумуючи, я погодилась і таки виступила. Скажу більше, я завжди боялась висоти (боюсь і досі!), але кожного разу переборювала себе, долала страх. До того ж цирк – він затягує. Хто потрапив під його чари, того він вже не відпускає.
До речі, що стосується професійної освіти, її відсутність стала на перешкоді, коли чотири роки тому мене приймали на роботу до ККЗ «Мир». І це після тридцяти років успішної тренерської діяльності. Довелося вступати до Кам`янського коледжу фізичної культури й спорту, де я навчалася разом зі своїми вихованцями. Закінчила успішно і тепер нарешті маю диплома.
– Але ж мало самому бути майстром якоїсь справи чи жанру мистецтва, треба ще вміти передати своє мистецтво іншим, тобто, необхідний талант педагога…
– Це справді так. І я дуже вдячна своєму наставнику Олександрові Кириченку, який не лише навчав мене всього, що умів сам, але й прищепив педагогічні навички, уміння знаходити підхід до кожного вихованця. Згодом зробив мене своєю помічницею, і ми почали працювати разом. Ось так «Арена сміливих» стала сенсом мого життя.
Дитині потрібно допомогти знайти себе. Чомусь усі новачки хочуть бути повітряними гімнастами, але не всім це під силу. Тому придивляюсь до кожного вихованця, підказую, в чому краще спробувати себе. Є діти дуже талановиті, інші менш здібні від природи, але важливо примусити їх повірити в себе. Підтримую зв`язки і дуже радію успіхам своїх колишніх підопічних, багато хто з яких став справжніми цирковими зірками, як, наприклад, Аня Пєєс, «дівчина-каучук», яка після закінчення Київської академії циркового мистецтва працює за кордоном, гастролює в багатьох країнах. І таких прикладів чимало.
Хотілося б також висловити величезну вдячність тодішньому директору ККЗ «Мир» Жанетті Вікторівні Сокуренко, яка повірила в нас, завдяки чому в ці складні часи вдалося зберегти колектив, коли ми залишилися на вулиці. Починати довелося практично з нуля. Знадобився певний час для того, щоб під нас було переобладнано сцену, придбано необхідне устаткування, реквізит. І тепер діти мають можливість займатися, розвивати свої здібності, нам є що показати глядачам насамперед батькам. Звичайно, в умовах воєнного часу немає можливості проводити такі масштабні конкурси та фестивалі, як це було раніше, але я вірю, що все повернеться. Адже все погане рано чи пізно закінчується, а дитинство одне, і воно минає так швидко…
– Для кожної творчої людини дуже важлива підтримка сім`ї, так би мовити, надійний тил. Чула, що Ваші донька та онука успадкували Ваш талант, обидві стали повітряними гімнастками…
– Так, мене в усьому дуже підтримує мій чоловік, з яким ми разом уже 30 років. Що стосується доньки й онуки, але немає нічого дивного, адже вони змалечку, можна сказати, зростали в нашому колективі, брали участь у всіх новорічних святах, концертах тощо. Онуці вже виповнилося одинадцять, і поки невідомо, чи буде її майбутнє пов`язане із цирком. Нині вони мешкають за кордоном, але ми часто спілкуємося завдяки сучасним технологіям.
«Пильний погляд» поспілкувався також з однією з майбутніх циркових зірок, юною повітряною гімнасткою. Отже, знайомтесь, Софія Чайка.
– Софіє, ми бачилися с тобою попереднього разу, коли тобі було одинадцять, ти перемогла на фестивалі циркового мистецтва і мріяла у майбутньому стати цирковою артисткою. А як твої справи зараз?
– Мені виповнилося вісімнадцять, я навчаюся в техніко-економічному коледжі та вже дванадцятий рік займаюся у Вікторії Миколаївни. Від мрії стати цирковою артисткою я не відмовилася, просто хочу отримати спочатку якусь професію. До «Арени сміливих» мене привела мама, яка теж тут раніше займалася. Спочатку вона повела мене на новорічне свято до спорткомплексу ДМК, де виступали повітряні гімнасти. Я подивилася і сказала, що хочу спробувати. Звичайно, було важко іноді коли щось не виходило, приходило бажання все кинути. Але я зціплювала зуби й перемагала свій негативний настрій. Тепер я думаю, що всього можна досягти, якщо поставити перед собою мету і йти до неї. Адже це лише коли дивитися збоку, то у повітряних гімнастів ніби усе так легко і гарно виходить. Насправді за цією зовнішньою легкістю й красою стоїть довга й наполеглива праця. Звичайно, багато важить підтримка тренера. Вікторія Миколаївна для мене – взірець, завдяки їй я зрозуміла, що я все зможу. Вона завжди поруч, допоможе, підкаже. Якби не вона, з мене навряд чи щось вийшло.
Підготувала Світлана Луньова.
