Геннадій Шмуригін: “Паганіні з мене не вийшов, а був лише футбол”
Вчора, 18 серпня, виповнилось 78 років відомому в Кам’янському футбольному тренеру Геннадію Павловичу Шмуригіну. Свою футбольну кар’єру він починав в Дніпродзержинську, потім грав за різні команди та колесив по всьому Радянському Союзу. Але ж достатньо рано перейшов на тренерську роботу саме в нашому місті. Серед найвідоміших вихованців Геннадія Шмуригіна – його тезки Попович й Пухкаленко, брати Пасічі та Олександр Сваток. Про те, як батько намагався зробити з майбутнього футболіста другого Паганіні, і чому він двічі не зміг в матчі з київськими динамівцями переграти, виходячи сам на сам, знаменитого голкіпера Віктора Баннікова, а також про те, як заробляв на місяць більше тисячі радянських рублів Геннадій Шмуригін розповів «Пильному погляду».
“Шлях у футбол я собі пробивав з великими труднощами”
У дворічному віці єдиний спадкоємець сімейства Шмуригіних, Геннадій, разом із батьками переїхав з Нижнього Тагілу у Дніпродзержинськ.
“У післявоєнні роки, там де ми жили склалася дуже важка ситуація з продуктами. В Україні з цим було краще. Тому за підказкою знайомих, наша родина переїхала жити до Дніпродзержинська, — згадує Геннадій Павлович. – Батько, Павло Васильович, влаштувався слюсарем у газову контору, а мама, Ганна Якимівна, — завідувачкою продмагу. Я ж навчався у шістнадцятій школі, яку закінчив із непоганими оцінками. Шлях у футбол я собі пробивав з великими труднощами. Мій батько хотів, щоб я займався музикою, грав на скрипці. Але мені це Богом не дано. Любові у мене до музики ніякої не було. Коли не вдалося зі скрипкою, батьки записали в школу гри на баяні. Але я постійно прогулював: перелазив через паркан з м’ячем і тікав з уроків, перебуваючи на футбольному полі до ночі. Звичайно, що батькові це не подобалося. Пізно повертався і отримував від нього по повній програмі. І таке відбувалося чи не щодня. У результаті батькові таки сказали, що таланту музичного у мене немає, і він змирився. Та й мама мені допомагала. Разом його і зуміли переконати мене не чіпати. Паганіні з мене не вийшов, а був лише футбол».
В 1958 році на новенькому стадіоні “Перемога” проходив відбір до дитячої футбольної команди. Тренер Борис Михайлович Ульянов звернув увагу на високого довгов’язого хлопця. З того часу він і став у нього тренуватися. Пізніше Геннадій перейшов до іншого тренера, Володимира Григоровича Багдасарова.
“Зі мною починали грати хлопці 1945-46 років народження: Снітько, Боговик, Манжелей, Флокій. Коли 1964 року Багдасаров став працювати другим тренером у команді майстрів, мене взяли грати в “Прометей”. Здебільшого я виконував функції півзахисника”, – розповідає Шмуригін.
За своє життя йому довелося зустрічатися на футбольному полі із зірками різних величин. Геннадій Павлович згадує повчальний момент, коли грали в 1969 році на стадіоні “Перемога” товариський матч проти відомого вже на той час не тільки в СРСР, а й у Європі, київського “Динамо”.
“Я двічі виходив віч-на-віч проти знаменитого воротаря Віктора Баннікова, і обидва рази не зміг його переграти. Досвіду не вистачило. У першому моменті я прибираю м’яч під себе, роблю хибний рух, але голкіпер не повірив, і як кішка у стрибку забирає м’яч прямо з ноги. А вдруге я підсік м’яч, але Банніков у падінні ногою примудрився його вибити”.
“Я заробляв в місяць по 1000-1200 рублів”
Життя кидало Геннадія Шмуригіна в різні точки великого Радянського Союзу. 1967 року в чемпіонаті країни першу велику перемогу смоленська “Іскра” здобула над могилівським “Спартаком”, і четвертий гол у цій грі забив новачок команди Геннадій Шмуригін. Геннадій після закінчення сезону вирішив повернутися до рідного Дніпродзержинська. Приїхавши зі Смоленська, у другому колі він почав грати за команду майстрів “Прометея”.
“1969 рік для мене був найвдалішим, – згадує Шмуригін. – Багато працював над собою. Без забитого гола з гри не йшов. Ми тоді перше місце з Івано-Франківськом ділили. Команда у нас була солідна, цікава. Шнейдерман, Семерухін, Безбожний, Шитий…”.
Але не сиділося юнаку на одному місці. Пограв він ще в Орлі, і в Джезказгані. Саме у Джезказгані Геннадій став кандидатом у майстри спорту, зігравши у фіналі кубка Казахстану. Там же 28-річний Геннадій Шмуригін завершив кар’єру гравця, провівши свій останній офіційний матч як футболіст проти команди з Цілинограда.
“Тоді ми дуже пристойну зарплату отримували. Ставка, різні премії, доплати. Я заробляв на місяць 1000-1200 рублів. На ті часи це були шалені гроші! Але приїхала комісія КРУ і розібралася з приводу наших доплат. Зняли все”, – розповів тренер.
За його словами, граючи у Дніпродзержинську у команді майстрів він отримував незрівнянно менше.
“Я свою першу зарплату (117 рублів) у “Дніпровці” отримав у 17 років, і відчував себе багатою людиною, — каже Геннадій Шмуригін. – А взагалі у нас була ставка 140 рублів, плюс 50 за перемогу. Мені одразу ще й доплату зробили. Виходило близько 300 рублів. Заохочень за голи тоді не було. Це було зроблено для того, щоб футболісти не скупилися. Хоча раніше доплачували. Але гравці намагалися не віддавати паси, а хотіли самі забити”.
Партія сказала “треба”
Коли у 1974 році Шмуригін повернувся додому з Джезказгану, йому запропонували роботу в СК “Дзержинка”. Так почався тренерський шлях Геннадія Павловича. Відроджена команда “Металург”, яку він разом з Юрієм Орловим тренували, двічі посідала перші місця в обласній першості.
Тодішніх радянських керівників Брежнєва та Щербицького цікавило чому у Дніпродзержинську немає футбольної команди майстрів.
“Мене викликав до себе в кабінет директор металургійного заводу ім. Дзержинського Геннадій Гурський і запитав, чи можна організувати таку команду і, що для цього потрібно. Я відповів позитивно, сказавши, що треба покращити фінансову та матеріальну базу, оскільки необхідно робити збори”, – каже Геннадій Павлович.
Завод взяв на себе забезпечення команди, в яку були залучені кращі гравці інших міських команд – СК “Прометей” і “Буревісника”. Фактично було створено збірну міста. І успіхи не змусили на себе чекати. Вже в 1978 році “Металург”, перемігши в чемпіонаті України серед колективів фізкультури, завоював путівку в другу лігу союзного футболу, де і виступав у 1979-1985 роках.
“Коли нам поставили мету, ми виграли пульку (у ній грали 8 команд), що проводилася в нашому місті, і потрапили до другої ліги, — розповідає тренер. – Хлопцям дали у вигляді заохочення по 200 рублів. Директор металургійного заводу виділив на команду шість квартир. Я їх розподілив між тими, кому вважав потрібними. Особисто мені дістався автомобіль “шістка”. І не треба слухати тих, хто каже, що наша команда виграла путівку до другої ліги завдяки протекції високого начальства. Хлопці тоді, бачили перед собою високу мету, грали з таким натхненням, з такою самовіддачею, що нас не міг ніхто зупинити”.
“Шмуригінські” вихованці
За тренерську кар’єру Геннадій Павлович Шмуригін виховав не один десяток юних футболістів. Деякі з них залишили яскравий слід в історії вітчизняного футболу. Один із найвідоміших — Геннадій Попович. Гравець через проблеми із серцем повісив бутси на цвях досить рано – у 28 років. Проте у футбольну історію уродженець нашого міста своє ім’я вписав, граючи за “Шахтар”, “Дніпро”, “Кривбас”, “Зеніт”. На превеликий жаль, він помер 14 років тому.
Свого часу чемпіоном СРСР у складі юнацької збірної України ставав Геннадій Пухкаленко. Слід зазначити і наймолодшого з тренерів команди “Сталь” Юрія Гуляєва. А вихованці Шмуригіна брати Пасічі Євген та Геннадій, Олексій Гудим, Олександр Сваток грали у “Дніпрі”. Останній у відборі Євро-2024 провів п’ять матчів в складі національної збірної України.
Розмовляв Віктор Куленко.
