Максим Діденко: «Чоловік має з 40 років відвідувати уролога, але у нас такий менталітет: якщо не болить, значить до лікаря не треба»

«Пильний погляд» продовжує проєкт: «Первинна медична допомога – особлива увага», в рамках якого представляє роботу амбулаторій нашого міста, знайомить з лікарями,  керівниками амбулаторій,  розповідає  про сучасні методи лікування, новітнє обладнання та доступність послуг медичної  допомоги в Кам’янському. Сьогодні наш співбесідник – лікар уролог КНП КМР «Центр первинної  медико-санітарної допомоги №3» Максим Діденко.

– Як Ви стали лікарем, чи була омріяною ця професія?

– Так, це був усвідомлений вибір, при тому, що я в родині – перший лікар. З дитинства так складалося, що  родичі хворіли, і я сам потрапляв до лікарні, тобто, з лікарями  доводилося по потребі тісно контактувати, і я подумав: непогано було б стати людиною, яка допомагатиме людям. Десь класу з шостого-сьомого  цілеспрямовано займався  предметами, які були потрібні для вступу до вишу.  Все вдалося вельми успішно і я вступив до  Дніпропетровської медакадемії (зараз медуніверситет). Навчався, старався, все подобалося, було цікаво подивитися усе зсередини, а не тільки як пацієнт. Потім ближче до закінчення познайомився з маленьким навчальним циклом урології, який мені дуже сподобався. Я надихнувся цією професією, хоча  спочатку мріяв бути хірургом.

За цільовим направленням урологічну інтернатуру я  проходив на базі 7-ї лікарні, в дуже кваліфікованому, доброму колективі, який «поставив» мені  руки, світогляд правильний вклав, як має лікар працювати, як має розвиватися. А теоретичну частину проходив уже на базі лікарні Мечникова, яка має потужну урологічну базу, там і онкологічна практика у нас була, і клінічна. Ми були присутні на операціях, я і сам вперше там оперував. Всі допомагали, наставляли, рухали вперед.

– Як далі складалась Ваша професійна діяльність?

Далі, по закінченню інтернатури, був направлений у нашу 9-ту лікарню, де працював у відділенні хірургії як уролог, вузький фахівець, а також вів консультації пацієнтів. А паралельно починав уже практику малоінвазивних операцій, які проводилися під керівництвом Валерія Новікова – завідувача  онкологічного відділення в 9-й лікарні. Це прекрасний фахівець, багато показував, вчив. Я допомагав трішки й хірургічному відділенню, –  почергувати, десь допомогти, наглянути за пацієнтами, практика була широка і за межами спеціалізації.

– А як Ви потрапили до лівобережної поліклініки?

– Надалі підробітком, так би мовити, я вирішив собі розширити обсяг пацієнтів. Потрапив у лівобережну поліклініку, і знаєте, буквально закохався у цей район, його мешканців. Все життя прожив на правому березі, але люди на наших берегах Дніпра, все ж відрізняються, хоч здавалося б, лише міст нас розділяє… І колектив у поліклініці дуже дружний, і начмед у нас чудовий, і медсестри. Тому вирішив перебратися сюди вже на повноцінну роботу. До того ж відчув, що трохи втомився чергувати, бігати, хотілося чогось більш розміреного. 

Тут ми ведемо практику урологічної частини та також виконуємо УЗД, скринінг населення на предмет захворювань і при виявленні патологій займаємося їх маршрутизацією для отримання кваліфікованої медичної допомоги. Тобто, в принципі, люди задоволені, мені здається, якість допомоги урологічної зросла на порядок, оскільки, як я розумію, давно не було фахівця-уролога.

Займаюся ще паліативною допомогою, яка потрібна людям, що не можуть пересуватися. Допомога включає: комплексну оцінку стану пацієнта — з урахуванням його скарг та результатів попередніх досліджень, а також УЗД біля ліжка пацієнта — експрес-діагностика безпосередньо на місці за допомогою портативного апарату. Оскільки люди часто обмежені в можливостях, банально ліфт десь не працює, швидка може щось не встигнути, – ну не всесильна вона, не завжди може покрити нашу територію обмеженою кількістю бригад, тому допомагаємо ще так. І ведемо УЗД практику паралельно. Тобто, в принципі, така у нас робота, –  маленька, але корисна.

– Зовсім не маленька і дуже корисна.  А що Вас як фахівця зараз тривожить, чи молодшає важка захворюваність, щось набуло поширення більшого, ніж раніше?

– Найбільш тривожать онкозахворювання. Сучасні консиліуми – міжнародні, європейські, які дуже активно контактують і з нашою медициною, говорять про те, що так, онкологія, на жаль, набуває більшого поширення. Причому не тільки серед цільової аудиторії, тобто це ближче 40 +, а й серед молодшої. Онкозахворюваність стрімко зростає в кількісному обсязі, прогнозують до 2035 року ледь не семикратний приріст. 

До того ж онкологія стає більш агресивною, тобто, якщо раніше гістологічні висновки були ближчими до типових проявів, то зараз це атипові пухлини, які важко піддаються  і консервативному, і радикальному лікуванню.

Однак, медицина крокує масштабними кроками, з’являються нові препарати, нові техніки. У нас це вельми доступно, тобто навіть у межах нашого міста можна отримати дуже висококваліфіковану допомогу. Якщо раніше, припустимо, складних пацієнтів доводилося доправляти виключно до лікарень 4-го рангу, таких, як лікарня Мечникова, то зараз маємо у місті й належне обладнання, і потужних колег, яким по плечу ці завдання виконувати в повному обсязі.

Є ще одна річ, що бентежить сьогодні. У зв’язку з війною, переселенням людей, складається ситуація, коли антибактеріальні препарати застосовуються безконтрольно. Люди, які заблоковані через війну, не можуть отримати спеціалізовану допомогу, доводиться обходитися тими засобами, які є за місцем. Також важко військовим, яким зараз неможливо  через збільшення кілзони, обстрілів і дронів виїжджати та отримувати своєчасну допомогу, і вони теж приїжджають уже з дуже резистентними бактеріями до всіх існуючих антибіотиків.

Про останні пару поколінь вірусів,  які поводилися так, що люди не розуміли, що відбувається,  найпростіше було сказати: «Ну, то, напевно, наслідки ковіду». Фраза була вже ніби заїжджена, але вона теж внесла чимало змін. Зараз люди звертаються зі складними проблемами по репродуктивній системі, а коріння простежується начебто від цих вірусних перенесених захворювань, ендокринної системи в тому числі. Тобто вистачає всіляких проблем, ну а ми намагаємося з ними справлятися.

Хотілося б, звичайно, щоб ми могли більше запропонувати того, що у нас є, ніж ми маємо на руках сьогодні.

– Мається на увазі матеріальна база, обладнання?

– Скоріше йдеться про доступність допомоги насамперед. Щоб було більше препаратів. Набагато більше, враховуючи те, що бактерії на місці не стоять, і вони дуже злі зараз. Треба більше банальних антибіотиків або життєво необхідних препаратів.

Не будемо ілюзіями тішитися, поглянемо на життя пенсіонера з доходом 6 тисяч гривень.  Людина комуналку заплатила, а ще пігулочки купити треба, для серця пити треба постійно, від тиску, від діабету, для судин. Ці препарати життєво необхідні для якісного життя або, в принципі, життя. І якби ці препарати були доступнішими, то люди б себе відчували набагато краще.

А якби ми отримали ще на руки усю «важку артилерію», щоб кожну патологію можна було відразу взяти та знищити, це було б взагалі фантастично.

– Під «важкою артилерією» мається на увазі обладнання та препарати?

– Так, це витратні матеріали в основному. Тобто коли ми відійшли від відкритої хірургії до більш консервативної,  дуже багато речей стали одноразовими. Тобто, якщо раніше знаряддям хірурга були, умовно кажучи, скальпель, нитка і голка, то зараз можна робити такі речі, які не передбачають  розрізів, але вони вимагають набору одноразових витратних матеріалів. А цих одноразових наборів ми бачимо мало, що збільшує кількість витраченого часу на одужання пацієнта, його матеріальні можливості.

Ось лапароскопічні операції знамениті, про які ми  усі знаємо,  – вони прийшли з Індії – пацієнтів мільйони, треба їх лікувати дешево, швидко, ефективно, і  таких методик придумали вже дуже багато. А ми начебто маємо за логікою здешевити, оптимізувати процес, а по факту тримаємося за старий скальпель, нитки й голку.

Тому хотілося б так, щоб більше було речей, які можна тут і зараз мати під рукою, щоб швидко надати допомогу людині. Важливо,  коли ти прийшов, а пацієнт каже: «Що мені для цього потрібно?». Ти відповідаєш: «Нічого. Все є». Це завжди приємно. Відчуваєш себе ось тим самим школярем, який хотів стати лікарем, щоб допомагати людям. А не  відправляти їх у точку А, в точку Б, в точку С, щоб повернутися в точку Д.  Це здається таким максималізмом юнацьким, але саме так і маємо працювати.

– Чи дійсно додає проблем депресії, стрес?

– Так, звісно. Багато людей, які переїжджають з тимчасово окупованої території, у яких,  грубо кажучи, там вчора був дім, а сьогодні його немає. Їм треба банально орієнтуватися, що робити зі своїм здоров’ям після перебування у підвалах або після довгих днів евакуації по полях. І вони не завжди знають, як життя буде далі складатися. Зараз такі часи, дуже у фінансовому плані непрості, навіть для тих, кого не так сильно торкнулася війна, тому  відчувається, що настрій у людей непевний, тривожний, але ми намагаємося підбадьорювати пацієнтів по можливості,  десь жартом, десь словом, щоб люди не сумували.

У будь-якому разі взаємодія з людьми має бути побудована на довірі, – професія така, на роботі ти завжди маєш бути прикладом для натхнення.

І ще там із юнацьких часів підробітку у лікарнях  завжди  бачилося: одна справа, коли пацієнт отримує лише лікування, а інша справа, коли він отримує лікування і ще який-небудь жарт, слово підбадьорливе.

Одразу результати йдуть на порядок краще. Тому так, намагаємося і психологічно зі свого  боку допомагати, підтримувати, як можемо. Ну і самі не сумувати, звичайно.

– Як до Вас потрапляють люди? Треба лише направлення сімейного лікаря?

– Так, це в основному так. Зараз же у нас багато реформ, Міністерство охорони здоров’я просуває систему HEALSY, яка дозволяє маршрутизацію пацієнта налагодити, поліпшити. Система дуже динамічно змінюється, і не всі, звичайно, до неї швидко адаптуються, тому що є старші покоління  лікарів, які не звикли взаємодіяти з комп’ютерами. Є лікарі, які просто не хочуть опановувати ці навички. Це трішки позначається. Ну і на пацієнтів це тисне.

Але загалом, в основному, механізм системи спрямований на якісну роботу і терапевтичне чуття, клінічне мислення сімейного лікаря, який, виходячи зі скарг пацієнта, повинен зорієнтуватися, відправити до фахівця і мінімізувати неприємний для пацієнта момент, що його нібито скрізь, як то кажуть, посилають по колу. Тому так, основні пацієнти — це робота сімейних лікарів. 

Є ще один важливий момент – направлення як на лікування, так і для профілактики. Зараз ми  намагаємося взаємодіяти із сімейними лікарями, пояснювати їм, що є певні сучасні канони за останніми конференціями щодо онкологічних захворювань. Відповідно, чоловік має з 40 років відвідувати уролога, але у нас такий менталітет: якщо не болить, значить до лікаря не треба. Спільною працею з сімейними лікарями намагаємося доносити до населення, що є таке поняття – профілактика, що воно  існує для того, щоб своєчасно знайти хворобу й отримати лікування, або переконатися в тому, що все гаразд. 

Люди часто на практиці дізнаються, що саме так воно і працює. Якась патологія себе найчастіше ніяк не проявляє, поки, як то кажуть, не стає вже або пізно, або, ну, вкрай важко це все вивести на початковий стан результату. Тому так, потрібна спільна робота, санація, пошук, усунення патологій, запобігання.

 – Що б Ви хотіли побажати, з чим звернутися до ваших пацієнтів?

 – До своїх пацієнтів  я б хотів звернутися з проханням, щоб вони якнайшвидше викинули  дивне упередження:  я стерплю, я перенесу,  мені допомога не потрібна, я сам впораюся.  Це, на жаль, так не працює. Тому що коли цей внутрішній умовний стрижень ламається, то біда починається у всьому. Не треба соромитися, терпіти, приходьте до лікарів, вас вислухають, вилікують або, як мінімум, наставлять на шлях правильний якимись базовими рекомендаціями щодо способу життя. І все у вас буде чудово. 

Я думаю, це позитивно позначиться і на довголітті наших людей, на якості життя загалом,  і на якості життя наступних поколінь, оскільки, як ми знаємо, є така штука як спадковість. А якщо попередити хворобу в цьому поколінні, то наступне вже буде як мінімум у курсі, як і до чого готуватися.

Розмовляла Ірина Уварова.