Про тих, хто наважився дожити до сьогоднішнього дня, а ще — про дурного кота і розумного сантехніка
Авторка: Ірина Уварова.
Розбалакалися щойно з подругами на вічнозелену тему хоч невеличкого, але позитиву – про домашніх улюбленців. Одна каже: кіт став таким нервовим – чи то сирени лякають, чи жахи наснилися, чи спека його дістала – накинувся раптово, он, диви, руки подряпав. Друга сміється: а мені пощастило, бо кіт у мене дурнуватий – не подобається йому вичіска, але джерелом біди він вважає не мене, а щітку — саме її кусає та дряпає.
Дурнуватий кіт згадався коли прочитала про заяву представників УПЦ МП щодо провини України як причини повномасштабного вторгнення: «забагато українці грішили». Було б воно смішно і не більше, аби наратив «самі винні» не повторювався агітпропом країни-агресорки майже не щодня. Ми вже й самі себе бомбили (і дамбілі Бамбас 10 років), і різко зазіхали на вступ до НАТО, і комарів вирощували у біолабораторіях… Завжди при цьому вважала, що наші люди, стикаючись з подібними звинуваченнями, реагують просто і коротко – посилають за кораблем або для економії вживають наше фірмове «тю?». Але ж іноді «вгрузаю» з руками-ногами у чати про відключення електрики й бачу масового дурнуватого кота – не бомбування енергетичної інфраструктури вважають учасники чатів причинами відключень, а «таємні зловживання» енергетиків. От у цьому точно – самі винні, бо з тилового міста війна комусь вважається дуже далекою і на третьому році повномасштабного вторгнення. Досі багато хто сприймає у глибокому тилу атаки дронів та ракет — неочікуваною неприємністю. Хай собі гуде і як уже ота сирена набридла… Знову ж комусь з котом пощастило.
Гуде інтернет :«Почастішали чергові маніпуляції на тему «самі винні, бо ми не готувались до війни». Натомість – думки професора American University Kyiv (AUK) Володимира Вахітова про те, як попередження впливають на відчуття небезпеки, поведінку під час загрози та економічний вплив на ухвалення рішень. «Коли ми побачили, що таке російська армія, у нас змінилося ставлення до евакуації. Тепер є відчуття, що в окупацію попадати не треба, бо тебе просто вб’ють. І саме тому міста будуть пручатися набагато більше. Саме поведінка російської армії змінила реальність, в якій ми живемо, змінила напрям наших рішень. Більшість думала: «Я проста людина, просто тут живу, нічого не роблю». Але реалії змінилися і з’явилося відчуття, що окупанти щось із тобою зроблять. Зміна інформації дозволяє нам переоцінити ризик. Спочатку ризик оцінювався як такий, з яким можна жити, тепер — як такий, з яким жити не можна. Саме тому ми говоримо про зміну поведінки, саме про це каже поведінкова економіка — у нас змінилася поведінка у відповідь на оцінювання ризиків».
Що ми самі робимо і досі, шукаючі чиєїсь провини у великих та дрібних негараздах? Пробіглася інтернетом: «країна не читає – винні видавці»; «все менше стає довгожителів – винна медицина»; «у домашньому насильстві винні жертви»; «дерева, річки та птахи, — все стало не таким – провина клімату»…
Експерти пишуть: «У психології є таке поняття як «екстернальність». Це така модель поведінки людини, коли відповідальність за власне життя, всі події, що відбуваються з нею, повністю перекладаються на зовнішні обставини. Екстернали, на відміну від інтерналів, не намагаються усвідомити власну значимість. Вони гіперпесимістичні, завжди переконані, що від них нічого не залежить. І взагалі, вважають себе простими пішаками у своєму ж житті». Це теж – про кота дурнуватого.
А в чому ж самі винні? Є й таке. Розговорились колись із комунальником-сантехніком (в усі часи не було на цих сантехніках живого місця від критики). – А знаєте, що ми витягаємо з каналізації багатоповерхівок? Пледи, спортивні штани, будівельні матеріали, обрубки меблів. Дивуюся людській винахідливості: як це було можна запхати в унітаз?!
Винні ми самі в тому, що іноді аж надто терплячі, погано орієнтуємося в законодавстві, досі не навчилися гідно цінувати своє: здоров’я, добробут (який не є), культуру, лікарів, педагогів (зранку натрапила на новину про молодого викладача фізкультури з Житомира, який виборов перемогу на Всесвітньому конкурсі викладачів – за тематичні уроки фізкультури).
Щодо культури, то, між іншим, вже український глядач повертається до свого культурного продукту, відкриває його дійсно високий рівень. Про це у відкритих джерелах говорить, зокрема, Народний артист України, театральний режисер і керівник Національної оперети Богдан Струтинський. За словами режисера, з початком війни в театрі змінилося дуже багато. Але питання, чи театр зараз на часі, яке було актуальне на початку війни, більше не стоїть. “Допоміг глядач – підказав шлях. Ми почули глядачів: “Ви не повинні соромитись своєї роботи. А навпаки маєте простягнути нам руку і допомогти вийти зі стану невпевненості”, – розповідає Богдан Струтинський. За словами керівника Національної оперети України, по реакції глядача у театрі бачать, що потрібні. Тому “відчуваємо, що це як доменна піч, яку вже неможливо зупинити”. Ми відстоюємо цінності, за які наші хлопці і дівчата воюють на фронті. І таким чином оптимізуємо Україну, даємо відповіді заради чого ми живемо. Не секрет, що Україна дуже багато зробила проти України, проти своєї культури”, – каже Струтинський. Він пояснює, що це все через велику європейську чи російську культуру, зокрема музику, на яку українці дивились великими очима, втрачаючи свою ідентичність в гонитві за модним і закордонним. Тепер ми бачимо, як український глядач повертається до свого культурного продукту і відкриває його дійсно високий рівень. Ми, українці, дуже багато кого не знали й дуже багато втратили”, – констатує режисер.
Явище недостатньої уваги до свого безумовно подолаємо. Особливо на тлі війни. Особливо, коли розуміємо, за що саме воюють наші хлопці. Особливо, коли чуємо українську пісню з вуст Пінк Флойду або Пола Маккартні. Колись і уста своїх, які говорять, співають, виголошують, кричать і навіть мовчать, — цінуватимемо понад усе.
Андрій Бондар, поет, публіцист пише: «Фраза “українці заслужили на війну” в моїй травмованій свідомості еквівалентна фразі “українці не мають права на існування”. І я думаю, що в багатьох саме таке враження. Це типовий геноцидний наратив, звичний для практик імперського садо-мазо, який пробують нам згодувати під виглядом внутрішньої, прекраснодушної типу самокритики: ви винні, тільки ви винні в усьому, а найголовніше в тому, що наважились дожити до сьогоднішнього дня».
…Днями донька знайомої, яка мимоволі приєдналася до типової розмови «пращурів», на чергове наше бідкання: що буде зимою; скільки народу не повернеться з-за кордону; от аби тарифи не росли, – спокійно так зауважила (зверталася до мами, дивилася на мене): а ви не думали про головну провину вашого покоління? Аби свого часу проголосували за Чорновола, а не Кравчука, можливо, війни й не було б. А розплачуємося ми… І можна було б заперечувати: про ті непрості 90-ті, про роль особистості в історії, про тодішній стан економіки й міжнародної політики. Неминучий конфлікт зі східним сусідом. Можна. Але запитання від нового покоління, покоління, що розплачується, покоління, що воює, починалося толерантно, без прямих звинувачень: а ви не думали? Подумаємо. А що робити, якщо «наважились дожити до сьогоднішнього дня».
