Олег Сніжко: «Зараз мої малі навчають мене чесності, професійній майстерності, фантазії й навіть дисципліни»

Ким у професійному плані можна уявити вісімнадцятирічного майстра спорту, успішного виконавця хіп-хопу, амбітну й цілеспрямовану людину, налаштовану до того ж дуже серйозно розраховувати власне майбутнє? Студентом вишу? – це є. Тренером, керівником гуртка, переможцем змагань найвищого рівня – є й таке у нашого героя Олега Сніжка. Та наразі головною справою, важливим етапом біографії в частині професійного і життєвого змагання Олег вважає роботу інструктором з фізичного виховання у дитячому садку – ЗДО №21 «Струмочок» на Звенигородській, 35 у Кам’янському. Явище, погодьтеся, досить цікаве і «Пильний погляд» охоче познайомить читачів з Олегом Сніжком.

 – Розкажіть про початок біографії.

– Все просто, народився я у 2006 році у Кам’янському. Ще коли навчався у першому класі, мама поцікавилася, чим я хочу займатися, окрім школи. Мені сподобалися танці, зокрема хіп-хоп, і відтоді значну частину життя проводив на тренуваннях. Займаюся і вже треную власних учнів у клубі «Іскра» на вулиці Бурхана, тренер Олеся Литвинова. Взагалі, все, що я вмію і розумію у хіп-хопі – заслуга тренера.

Наш гурт належить до Федерації черлідінгу, тому й звання майстра спорту я маю з черлідінгу. Зазначу, що хіп-хоп – це моє щастя, це безліч стилів, мені подобається його динамічність, яскравість, можливість виразити все, що носиш у собі, розказати глядачеві танцем про те, що в тебе зараз на душі, захопити їх. Навіть якщо танець повільний, ти можеш і ним багато що сказати…

– Саме музика захоплює, чи потрібні й тексти?

– Коли як. Якщо мелодія самодостатня і дає певну динаміку, то взагалі слів не треба, там власне рухи висвітлюють емоції. Хіп-хоп – особливий, — коли танцюєш або дивишся, як це роблять інші, буквально потрапляєш у новий для себе світ. Іноді відчуваєш збіг своїх думок зі світоглядом глядача, легко передаєш свій настрій, емоції, свої погляди. Якщо номер відомий або виконуєш складні елементи, то глядачі тебе активно підбадьорюють, і це вау, дуже класно, виникає друге дихання. Іноді розумієш, — таке буває, — що глядачеві щось не зовсім заходить, тоді зосереджуєшся власне на танці, нібито виступаєш сам для себе. Це спрацьовує, глядач починає тебе добре розуміти. Є певні критерії оцінювання танцю, і щоби виграти конкурс або досягти певної досконалості, треба витримувати ці критерії.

Останнім часом я пересвідчився, що найкращим способом досягти успіху — є вміння передати своє захоплення танцем, Коротше, у нашій справі важливо, щоб ти кайфував від танцювальних рухів і настрою глядача.

– Якими були Ваші недавні досягнення?

– З останнього – Кубок України з черлідингу, де я посів перше місце. До цього – неодноразові призові місця на обласних та всеукраїнських.

– Черлідинг, як мені завжди здавалося, — виключно дівоча справа…

– Розумієте, Федерація черлідингу просто об’єднує декілька інших видів мистецьких та спортивних занять, зокрема джазу та хіп-хопу. Особисто я не знаю, чому так склалося, але ми плідно співпрацюємо, а саме черлідингом я, звісно, не займався ніколи, моє задоволення, мрія і частина життя – це хіп-хоп.

– Ну і тепер про найцікавіше: як Ви потрапили на посаду інструктора фізичного виховання до дитячого садочку «Струмочок», як вам працюється?  

– Тут дійсно цікава історія. Після 9 класу я пішов навчатися до енергетичного коледжу – мама порадила, бачила мене у майбутньому програмістом. Пів року там займався і раптом зрозумів: це не моє. Вирішив сам і сказав батькам – хочу бути тренером. Так я став помічником свого тренера Олесі Литвинової, а згодом вступив до нашого Дніпровського технічного університету (я зараз уже на другому курсі) на факультет вчителя фізичної культури. Це нова кафедра в університеті, їй лише третій рік. Зрозуміло, виникли невеличкі труднощі з фінансами, тому я планував влаштуватися викладачем фізкультури у школі. Походив, пошукав, звернувся до центру зайнятості, залишив пропозицію на сайті освітян і нарешті мені зателефонували з приводу вакансії у дитячому садочку.

Діти зовсім малі, але я твердо вирішив – спробую. На щастя – не помилився: працювати з малими дуже цікаво, багато чому і вони мене навчають. Про це я скажу трохи пізніше, а загалом все поступово робиться так, як я хочу, як планував.

У мене є мета стати хорошим спеціалістом – це по-перше, по-друге, завдяки репутації гарного фахівця – стати відомим. Ну, мрія така. Хочеться, аби про мене знали, говорили: це гарний тренер, є сенс займатися саме у нього.

Тепер повернуся до теми роботи. Мені у дитсадочку подобається, йти звідси не планую, точно працюватиму у нашому «Струмочку» найближчі рік-два. Тут можна розвиватися і навчатися. Лише місяць пройшов, а діти чомусь вже навчилися: одні швидше і яскравіше, інші – повільніше, але для мене це – задоволення, здобуття досвіду і допомагатиме у тренерській діяльності.

З малими мені буває і легко, і складно. Вони дуже щиро все сприймають, тягнуться до мене, діти напрочуд відкриті на відміну від більшості дорослих. Трирічні діляться враженнями: о, дядя так гарно танцює, показує цікаві вправи, навчає красиво рухатися. Бачу із задоволенням, що їм дуже цікаво. Я й люблю дітлашню за їх щирість, безпосередність, постійну готовність осягати щось нове. Вони відчувають фальш, це кришталево чесні та гарні люди.

Так, діти – безупинні витівники й бешкетники. Я ставлюся до цього спокійно і стримано, навіть підігрую часом. До речі, хтось з малих першим підбив групу і вони взялися наді мною жартувати, називаючи не на ім’я, а «таточком». Воно трошки дивно. Прикольно загалом, але нехай жартують. Малі діти 3-4 років сильно відрізняються від старшої групи 5-6 років. Здавалося б, якихось 2-3 роки різниця, але відмінності значні – з більш старшими — комунікація цікавіша, це вже цілком розумні люди, які прагнуть найперше зрозуміти, що від них вимагається на тренуваннях: для чого, як. Вони й більш слухняні, а маючи певну мотивацію, виконують все як належно.

Мотивація – непроста річ, найперше потрібно виховати повагу до себе. Я даю їм завдання та обов’язково хвалю їх постійно. Це важливо, навіть якщо вправа не вдається. Тож для них вправи мають бути цікавими, не такими, щоби навантажити та приказувати: робимо, робимо! Я зацікавлюю, вмикаю фантазію, музику, пояснюю, що саме ми говоримо рухами танцю. Важливо, аби їм було весело, тоді справа іде успішніше. Для занять ми з вихователями приносимо і щось своє, часто самі виготовляємо приладдя для фізичних вправ та естафет. Загалом тут дуже цікаво.

– Чи бачите Ви зацікавленість батьків малечі та колег у Вашій роботі?

– Так. З колегами з перших днів знайдено взаєморозуміння, колектив чудовий, всі допомагають одне одному. Дуже вдячній всім співробітникам нашого закладу. А батьківський актив, як виявилося, дуже зацікавлений у заняттях.

Окрім обов’язкової програми у дитсадочку, ми сформували дитячий гурток з хіп-хопу, в якому охоче займається багато дітей. Зрозуміло, все це безкоштовно. Вчимо рухи, ставимо танці, якими можемо вже багато що сказати. Діти зростають у розвиткові, відчуваю, що і я теж. Хіп-хоп – це ще й виховання культурного смаку, він має багато відтінків та стилів, не лише динамічних, а й глибоко душевних. Іноді буває такий настрій сумний, коли хочеться повільних рухів, гармонійного, мелодійного. Загалом я намагаюся нести позитив, розумію, що зараз війна, але наші хлопці воюють і борються саме за те, щоби діти нормально себе почували, не сумували.

– Ви самі не пишете?

– Створення текстів та музики потребує таланту, у хіп-хопі треба розуміти, як правильно поставити удари, і це стосується як музики, так і текстів. Я намагався писати, але вважаю належним лише професійний підхід. Можливо, колись бажання творити пересилить, то спочатку маю освоїти музичну грамоту на досить гарному рівні. Тоді і поспілкуємося.

Але тренер – це теж творча робота, тим більш, що навчити хіп-хопу можна майже усіх, особливо, коли починаєш з малими дітьми. З кимось зручніше працювати, з кимось складніше, але ставлення має бути до всіх однакове, не можна когось виділяти. Від тебе потрібна щирість та повага до вихованців.

У мене є діти з серйозними вадами, але я не даю таким особливих попусків і ніколи не виділяю цю дитину, мовляв: ти особлива, йди пограйся у куточку. У мене всі працюють, всіх хвалю, інакше не має бути. З дітьми цікаво ще й тому, що отримуєш певні уявлення про них, це вже якийсь характер, це вже ознаки майбутньої професії.

Колись же і я сам маю стати батьком? То нинішній етап роботи надає мені можливості краще зрозуміти, як у майбутньому поводитись зі своєю дитиною. Поки що за планами у мене – кар’єра, а потім – обов’язково сім’я. І діти. Зараз мої малі навчають мене чесності, професійній майстерності, фантазії й навіть дисципліни. От уперся хлопець – не хочу нічого! Як це подолати? А спробуй таку вправу, хочеш? – Хочу, це цікаво, — каже. – Але спочатку все ж таки виконай обов’язкову програму, згоден? Тобто – терпіння, витримка, суто творчий виховний підхід до кожного – це й мене виховує.

– Як Ваші батьки ставляться до вашої роботи?

– Мама у мене педагог, тобто добре розуміє мене і часто допомагає порадами. Батьки хотіли бачити мене програмістом, але з цим не склалося, тож нинішній етап вони сприймають з розумінням. Намагаються допомагати й фінансово, але я вважаю, що маю самостійно розв’язувати всі проблеми. Тому і поєдную навчання з роботою, набуваю корисного досвіду і погодьтеся, впевнено крокую до мрії – про мене починають говорити.

А от друзі іноді питають, чи маю якісь комплекси з приводу місця роботи? Ні, зовсім ні. Це моє, я бачу результат, а те що перехожі за решіткою-огорожею дитсадочка іноді здивовано зупиняються і навіть тицяють пальцями – диви, молодий хлопець працює з малими дітьми – то є старий і дурнуватий стереотип. Віддаєш себе улюбленій справі, тебе люблять і цінують – ну, от що ще потрібно?!

Спілкувалась Ірина Уварова.