Олена Коротка: “Я не люблю пасти задніх, я звикла стояти на п’єдесталі»

Її знайомство з шашками відбулось досить тривіально – просто пішла до секції з подружками за компанію. Потім сподобалось вигравати, захопив азарт. Невдовзі талановиту дівчинку помітив тренер, почались нові змагання, перемоги, а гра стала важливою частиною життя. Зараз вона одна з найтитулованіших українських шашкісток, яка пройшла шлях від дитячої цікавості до світових п’єдесталів. Про свої перші кроки у шашковому світі, здобуті навички, що стали у пригоді у звичайному житті, дітей, які теж свого часу «пройшли» через шашки, але обрали свій шлях, а ще про хобі, завдяки якому тепер допомагає нашим захисникам, особисту нову планку у спорті й досягнення на міжнародному рівні –  відома українська гросмейстерка, арбітерка, тренерка, членкиня президії Кам’янської міської федерації шашок Олена Коротка розповіла в інтерв’ю «Пильному погляду».

– Як почалось твоє знайомство з грою в шашки й що саме тоді так сильно тебе захопило?

– Я навчалася тоді у другому класі середньої школи № 77 у Дніпрі, коли до нас завітав тренер Дмитро Сергійович Мариненко. Він зробив оголошення і запросив усіх охочих спробувати свої сили у секції шашок. Однокласниці, зацікавившись, запропонували піти разом пограти. І, як це часто буває, майже всі дівчата невдовзі покинули заняття. А я залишилася. Мені здається, тренер одразу помітив у мені певну іскру, якусь природну схильність чи “родзинку” до цієї логічної гри, що й визначило мій подальший шлях.

У той час у мене не було якихось конкретних, визначених цілей на майбутнє. Я просто насолоджувалася процесом: гра в шашки давалася мені відносно легко і викликала справжній інтерес.

– Ти маєш багато нагород, останні – три золоті медалі чемпіонату України з шашок-64 здобула минулого місяця. А чи пам’ятаєш ти свою першу перемогу?

– Нагород у мене дійсно багато, але про свою дебютну перемогу, як не дивно, я згадати не можу. Проте я чудово пам’ятаю інший, дуже яскравий момент. Коли мені було лише десять років, ми з подругою Тетяною Антиповою (нині Потоцькою), яка була на три роки старша, перемогли в останньому турі півфіналу і вперше потрапили до фінальної частини чемпіонату України серед жінок. На той час ще не існувало вікового розподілу, і ми грали нарівні з дорослими спортсменками.

Хоча у фіналі ми й замкнули турнірну таблицю, ті змагання подарували мені неймовірні емоції: справжній драйв та шалений адреналін, які я відчула вперше.

– Яку роль відіграв у формуванні твого характеру як спортсменки перший тренер? Якої з його настанов ти дотримуєшся дотепер?

– Мій перший тренер Дмитро Мариненко відіграв визначальну роль у моєму житті. Він зробив величезний внесок не лише в моє становлення як спортсменки, але й у формування мого характеру та особистості загалом. Його головна настанова, якої я дотримуюсь і досі, стосувалася впевненості.

Він постійно нагадував, що не потрібно боятися суперника, а важливо виходити на гру і триматися впевнено. І така підготовка дійсно дала свої позитивні результати на змаганнях. Дмитро Сергійович приділяв величезну увагу психологічному аспекту спорту. Він навчав нас правильної поведінки під час гри, вміння спостерігати за іншими спортсменами, аналізувати їхні дії.

Він навіть систематизував свої знання в книзі “Роздуми тренера”, яку написав спеціально для своїх вихованців.

Але, мабуть, найважливіша настанова, яку я запам’ятала на все життя і якій слідую неухильно донині, — це категорична заборона палити. Це правило стало для мене непорушним життєвим принципом.

– Чи дав тобі твій шашковий досвід якісь навички, які стали в пригоді у звичайному житті?

 – Так, вміння швидко розв’язувати питання, особливо коли ти в цейтноті. Я намагаюся бути зосередженою, коли виникають якісь проблеми. Ще звикла під час партій контролювати свої емоції. Ти не даєш можливість собі під час гри розслаблятися.

– Як змінювалося твоє сприйняття гри від дитячого азарту до зрілої майстерності, якою ти володієш сьогодні?

– У дитинстві це був чистий, нестримний азарт, вибух емоцій та жага перемоги за будь-яку ціну. З роками дитяча безпосередність поступилася місцем зрілій майстерності та глибокому розумінню суті. Тепер я бачу різницю: стокліткові шашки — це простір для творчості, польоту думки, тоді як 64-кліткові — вимагають конкретики та бездоганного розрахунку. Але по суті, це складний вид спорту.

– Чи допомагає досвід арбітра краще розуміти стратегії суперника, а тренерський досвід — бачити гру ширше?

– Безумовно, всі ці ролі — гравець, тренер, арбітр — не просто сумісні, вони взаємно доповнюють одна одну, створюючи цілісне розуміння шашок. Досвід арбітражу неоціненно допомагає мені як гравчині досконало знати офіційні правила. Адже іноді навіть судді на місцях можуть помилятися або не зовсім коректно трактувати певні нюанси гри. Володіючи глибокими знаннями регламенту, я можу аргументовано відстояти свою позицію під час партії. Своєю чергою, мій статус чинної спортсменки полегшує тренерську роботу. Мені легше пояснити учням тонкощі стратегії та психології, адже я сама щодня проходжу цей шлях боротьби за дошкою.

– Твоя донька Дарина також досягала успіхів у шашках. Чи відчуваєш ти, що передала їй не лише знання, але й частину своєї “спортивної душі”?

– Дійсно, Дарина успішно займалася шашками протягом усіх шкільних років, з першого по одинадцятий клас. У неї були чудові результати: вона неодноразово здобувала титул чемпіонки України у своїх вікових категоріях і досягла рівня кандидата в майстри спорту. Звісно, як мати, я хвилювалася за неї значно більше, ніж за будь-кого зі своїх учнів, і намагалася передати їй увесь свій досвід і, можливо, частину своєї спортивної душі. Однак я завжди розуміла, що Даша, найімовірніше, не залишиться у професійному спорті. У кожного свій унікальний шлях. Тому, коли в старших класах вона виявила бажання змінити пріоритети, ми домовилися, що вона гідно завершить цей етап — не кине шашки до випуску зі школи.

Зараз Дарина успішно реалізує себе в іншій сфері. Після закінчення філологічне відділення Дніпропетровського державного університету, відкрила за кордоном власну школу англійської мови та успішно працює у цьому напрямку.

– Син Андрій теж розпочинав шлях із шашок, але обрав інший напрям — карате. Як ти сприйняли його рішення змінити інтелектуальну гру на бойове мистецтво?

– Обставини склалися так, що на початку війни, коли я два роки не працювала як тренер, він обрав карате. Зараз Андрій успішно тренується під керівництвом Олександра Наконечного. Я абсолютно спокійно сприйняла це рішення. Кожен вид діяльності має свою цінність: шашки чудово розвивають концентрацію уваги та стратегічне мислення, а карате дарує фізичну дисципліну, самоконтроль та впевненість. Для хлопчика це надзвичайно важливі якості. У мене ніколи не було ілюзій, що шашки — це єдино можливий варіант. Так, у сина були хороші результати й в шашках, але це було його рішення змінити пріоритети, і я його поважаю.

 – Що б ти порадила батькам, чиї діти хочуть змінити вид спорту?

– Колись я припустилася помилки. Моя донька Дарина дуже хотіла займатися бальними танцями, але поєднати це з насиченим графіком шашкових тренувань було складно. Я не знайшла рішення, і ми відмовилися від танців. Якби я могла повернути час назад, я б обов’язково знайшла варіант, як поєднати обидва захоплення.

Тому моя головна рекомендація: не заганяйте дитину в рамки власних амбіцій чи зручності логістики, завжди прислухайтеся до бажань своєї дитини. Допоможіть їй знайти баланс або зробити той вибір, який принесе радість, а не приховане розчарування. Щире зацікавлення дитини — найкращий дороговказ. Керуючись досвідом, я глибоко переконана: кожна дитина має право самостійно обирати свій життєвий шлях.

– Сьогодні багато українських родин проходять крізь випробування війни, і твоя не виняток. Як ти справляєшся з цими викликами, коли чоловік на фронті, а ти продовжуєш свій спортивний шлях?

– Так, війна зробила для людей дуже багато випробувань. Коли я виїжджаю на закордонні змагання, то мені дуже важко залишати дитину, хоча вона і перебуває під наглядом бабусь. А коли й чоловік ще воював на фронті, то різні думки лізли в голову. Але я намагалася відключатися від них, бо розуміла, що хорошого результату не буде. Якщо я приїхала грати, то маю відкинути все інше і просто виконувати свою роботу. Навіть не так. Просто отримувати задоволення від зіграної партії. Бо по іншому неможливо. Ось це було, мабуть, найскладніше.

На даний час чоловік “списався” з лав ЗСУ за станом здоров`я. Але його участь в АТО, потім у повномасштабній війні – дуже вплинуло на мою нервову систему. Все це дається не просто. Тим більше, що війна кожного дня приносить жахіття, яке ми відчуваємо на собі.

Але життя йде, і іншого часу у нас не буде. Тому позиція така – просто жити, допомагати військовим, щоб це все закінчилося нашою перемогою. І триматися.

– Шашки вимагають неабиякої концентрації, внутрішньої тиші та заглиблення в себе. Що допомагає тобі після напруженої гри, відновити сили? 

– Мій особистий ритуал відновлення сил дуже простий, але ефективний: я люблю прогулюватися ввечері на свіжому повітрі зі своїм собакою. Така фізична активність допомагає “перемкнутися”, зняти ментальну втому. Це ідеальна підготовка до здорового, міцного сну, який вкрай важливий після серйозних ігрових навантажень. Загалом, для повноцінного відновлення я віддаю перевагу спокою та відпочинку наодинці.

– Чи маєш ти якесь хобі?

— Так. Я багато років поспіль в’яжу спицями. Однак останнім часом перейшла на в’язальну машину. Це рішення було продиктоване не стільки бажанням нового досвіду чи розвагою, скільки необхідністю: зараз я активно в’яжу великі партії теплих шкарпеток для наших військових. Це мій спосіб підтримати їх. Окрім шкарпеток, я також планую освоїти в’язання інших необхідних речей.

– Після багатьох перемог на чемпіонатах України, світу та Європи, що мотивує тебе продовжувати грати та прагнути нових вершин?

– З початком повномасштабного вторгнення я опинилася перед серйозним вибором: залишити шашки взагалі чи перейти до міжнародного формату гри. Я обрала стоклітинні шашки, якими раніше займалася лише епізодично, не виїжджаючи на міжнародні змагання. Звісно, для найвищого рівня цього було недостатньо.

Мій перший міжнародний турнір став холодним душем. Я усвідомила, як багато ще потрібно працювати. Але тут спрацював мій характер: я не люблю пасти задніх, я звикла стояти на п’єдесталі. Це приниження — опинитися внизу турнірної таблиці — стало найсильнішою мотивацією. Довелося зануритися в роботу з новою силою. Результат не забарився: я відібралася на чемпіонат світу і змогла посісти третє місце.

Тоді мене мало хто знав у міжнародній спільноті, і я не всіх знала. Далі були нові медалі на чемпіонаті Європи та в командній першості світу. Останній чемпіонат світу, щоправда, вийшов не таким успішним. Позначилися прорахунки у психологічній підготовці, втома від тривалого перельоту на Тринідад і Тобаго без належного часу на акліматизацію. Ці моменти дещо вибили мене з форми. Але це лише посилює моє бажання вдосконалюватися.

Зараз я готуюся до наступних чемпіонатів України та Європи, які відбудуться наступного року. Попереду — відбір на чемпіонат світу 2027 року. Всі ці виклики надихають мене працювати над собою ще більше. Моя головна мотивація — це постійний розвиток і повернення на найвищі щаблі п’єдесталу пошани.

Розмовляв Віктор Куленко.