Він незримо живе в нас і тим паче — в театрі: актори та колеги Сергія Чулкова поділились спогадами про свого мудрого Майстра

Третього квітня на 87-му році життя в Кам’янському відійшов у засвіти видатний митець, головний режисер Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки, заслужений діяч мистецтв України Сергій Анатолійович Чулков. Свою долю з  театром нашого міста Майстер пов’язав ще у 1990-му році. Завдяки його таланту, наполегливості та професіоналізму міський театр став улюбленим місцем дозвілля кам’янчан. Смерть Сергія Анатолійовича стала справжнім ударом для тих, хто працював з ним разом. Актори та працівники театру ще довго не зможуть оговтатися від цієї втрати. «Пильний погляд» звернувся до них з проханням поділитись своїми особистими спогадами про Сергія Чулкова – Майстра, Вчителя й талановитого режисера.

«До останнього злітав сходами із залу на сцену»

Марина Юрченко, заслужена артистка України

– Така дивовижна річ: фізично Сергія Анатолійовича з нами вже немає, але його присутність відчувається всюди. Ми зараз зі студентами ставимо уривки з режисури й через кожне слово згадуємо: «А Сергій Анатолійович говорив так-то, робив так-то, вчив так-то». Він незримо живе в нас і тим паче — в театрі, який вони створили разом із Маргаритою Андріївною.

Понад 25 років тому він набрав театральну студію — своїх перших учнів, серед яких була і я. Ми були людьми, що прийшли радше «з вулиці», хоча особисто я вже мала творчий досвід у «Десятому кварталі». Він посвячував нас у творчість, розкривав ази професії й паралельно освічував: у літературі, мистецтві, у всьому. Дуже любив розповідати історії зі свого життя, навчання; він зустрічався з відомими акторами, віддано любив свого вчителя Георгія Товстоногова.

Він був надзвичайно вимогливим у питаннях етики, дисципліни, ставлення до професії та до театру зокрема. Навчив нас ставитися до сцени як до вівтаря — для нього це було справжнє служіння. У нього була найвища планка в професії: що б не сталося у твоєму житті, яке б горе чи втрата не спіткали — ти мусиш виходити й грати. Так і сталося: наступного дня після того, як ми провели його в останню путь, нам довелося грати в Дніпрі одну з останніх вистав Сергія Анатолійовича — «Шалене рандеву в готелі «Вестмінстер».

Ще Сергій Анатолійович нестримно любив життя в усіх його проявах. Попри поважний вік, він залишався вкрай молодим душею: до останнього злітав сходами із залу на сцену й особисто показував, як саме треба відпрацювати той чи інший момент. Часто казав: «Мені в душі 18, тільки ноги спотикаються».

«Завдяки особливій системі Сергія Анатолійовича все це тримається в голові»

Тетяна Петренко, актриса театру

– У Сергія Анатолійовича була своя особлива манера роботи з акторами. Коли ми працювали над новою виставою, майже до останнього ходили по сцені з текстом ролі в руках. Вчили її, можна сказати, «ногами». Завдяки цьому ми запам’ятовували слова «намертво».

На похороні Сергія Анатолійовича я зустріла свою партнерку Наталію Новостройну, з якою разом грала у першій своїй виставі у театрі ім. Лесі Українки — «Дочки-матері». Її прем’єра відбулася у жовтні 2007 року. Ми почали згадувати певні моменти з тієї постановки й зрозуміли, що могли б і зараз її зіграти — знадобилося б зовсім небагато часу, щоб усе відновити. Тобто завдяки особливій системі Сергія Анатолійовича все це тримається в голові, в пам’яті настільки міцно, що вже нічим звідти не викорчувати.

Сергій Анатолійович вчив нас так, щоб ми почувалися на сцені стовідсотково впевненими, щоб не боялися щось забути. Він був дуже вимогливий: не випускав артистів на сцену в напівготовий прогін зі слабким знанням тексту, мізансцен чи танців. Він до останнього тримав дисципліну й чекав моменту, коли актор «звільниться від паперу». Коли текст стає вже не потрібен, тоді актор може спокійно імпровізувати, пропонувати цікаві знахідки. Коли основна робота над образом завершена, тоді вже додаються нюанси та «фішки». Це був його унікальний метод, за яким усі ми звикли працювати.

«Його віра в мене не давала занижувати планку»

Руслан Куксенко, актор театру

– Сергій Анатолійович завжди заряджав нас своєю енергією та підтримував. Я взагалі можу почати з того, що він був моїм Майстром курсу в коледжі, і це була перша людина, яку я побачив у театрі. Пам’ятаю, як уперше прийшов до нього в кабінет. Він мене дуже тепло зустрів: вислухав, попри нашу колосальну різницю у віці й те, що він — головний режисер, а я — просто учень звичайної школи.

Я тоді не був ні артистом, ні студентом театрального вишу. Але ми з ним спілкувалися по-доброму. Він сказав: «Давай, готуйся, я набираю курс, будеш вступати». І з того часу, як ми вчилися, протягом усіх трьох з половиною років Сергій Анатолійович завжди нас підтримував. Попри всі труднощі, проблеми з іспитами чи заліками, він завжди казав: «Усе буде добре, все у вас вийде». До речі, я єдиний з його курсу прийшов працювати до нашого театру.

Коли я вже почав працювати в трупі, тримав певну дистанцію, бо розумів, що він не тільки мій Майстер, а й головний режисер. Завжди ставився до нього з глибокою повагою, прислухався до порад не лише у професійному плані, а й у життєвому. Зазвичай ми спілкувалися на фахові теми: як вчинити в певній ролі, на що звернути увагу, що почитати.

Проте були й особисті моменти, коли він мене дуже сильно підтримав. Зізнаюся, через певні обставини я мав думки піти з театру. І саме він мене втримав від цього кроку: зміг переконати, щоб я не гарячкував, за що я йому дуже вдячний.

Я зіграв у багатьох його виставах, але особливо хотів би виділити роботу над «Левом узимку». Саме під час тих репетицій я багато чого навчився. Ми розбирали кожну фразу перед тим, як вийти на майданчик; багато читали про той історичний період. Сергій Анатолійович наполягав, щоб ми були «в темі», знали, хто такі Річард, Генрі та Філіпп. Він був вимогливий, але тактичний. Я дуже вдячний йому за цю делікатність, яка додавала віри в себе. Його віра в мене не давала занижувати планку, а змушувала постійно її підвищувати.

«Кожен майстер, який вміє так вибудувати виставу, – на вагу золота, і тепер на одного такого майстра в культурному просторі стало менше»

Ігор Азаров, режисер театру

– Відхід Сергія Анатолійовича вкотре змушує задуматись про те, як змінюється театральна епоха, причому не в кращий бік. Пішов ще один взірцевий представник хорошої режисерської школи. Річ не у тому, що вона радянська чи якась іще, річ у тому, що вона зробила з нього професіонала найвищого рівня. Тому в його кар’єрі так блискуче проявився унікальний талант митця, який по-справжньому володіє професією, який знає, як саме втілити свій задум. Його вистава – це завжди, в першу чергу, добре вибудувана історія, яку він розповідав глядачу. І, як не дивно, ця фундаментальна режисерська риса сьогодні в українському театрі просто вимирає. Вистави стають просто розвагою, набором картинок безсистемного шоу. Тому кожен майстер, який вміє так вибудувати виставу, – на вагу золота, і тепер на одного такого майстра в культурному просторі стало менше. Це велика втрата.

«Він завжди любив вийти до нас, сісти в клубах диму й почати ділитися спогадами»

Ілля Каріков, актор театру

– У Сергія Анатолійовича було улюблене слово — «апріорі». Усі його заслуги як майстра та творця є беззаперечними, це аксіома. Рівень його майстерності — це об’єктивний факт: він був Метром і справжнім професіоналом. Це не викликає жодних сумнівів.

Я часто розмірковував над тим, яку яскраву «історію на мільйон» про нього розповісти. Та зрештою зрозумів: у моєму випадку ці історії полягали в нашому щоденному спілкуванні. Ми часто шукали один одного в театрі, щоб просто перекинутися словами, пожартувати чи обговорити теми, зовсім не пов’язані з мистецтвом. Наші розмови починалися невимушено: кілька жартів — і далі ми могли годинами говорити про все на світі. Кажуть, що режисер — як лікар: він мусить знати все про внутрішній стан свого артиста. Я повністю згоден із цією думкою.

Я знав його п’ять років, проте він відкрився мені з абсолютно іншого боку під час роботи над виставою «Кохання Клеопатри». Матеріал був надзвичайно складним. Для мене став справжнім відкриттям контраст: ми звикли бачити Сергія Анатолійовича диктатором, господарем, який міг бути експресивним, але тут він вибудував процес не як суворий режисер, а як мудрий дідусь зі своїми онуками. Я був щиро вражений цією трансформацією.

Ще Сергій Анатолійович був майстерним оповідачем. У нашому театрі в курилці стоять столики та стільці. Навіть улітку, у неймовірну спеку, він завжди любив вийти до нас, сісти в клубах диму й почати ділитися спогадами. Була в нього одна улюблена історія про студентські гастролі. Вона тривала рівно 27 хвилин. Він розповідав її стабільно раз на три дні. Ми всі знали її напам’ять, але щоразу слухали як уперше. Зараз дуже боляче усвідомлювати, що цього літа ми знову вийдемо на те саме місце, але вже ніхто не розповість нам ту саму історію…

«Його театральний родовід бере початок ще у ХІХ столітті»

Ірина Федорова, керівник літературно-драматургічної частини театру

– В театральному світі Сергій Анатолійович був певною мірою аристократом за походженням. Адже його театральний родовід бере початок ще у ХІХ столітті. Серед його рідних багато видатних акторів, режисерів, художників. Що таке театр як мистецтво і театр як організація, він розумів і відчував з раннього дитинства. На відміну від багатьох з нас, тих, що обрали театральні професії першими у своїх родинах. Тому він мав чітке бачення того, яким має бути театр в нашому конкретному місті.

«Концепція вистави лежить у глядацькій залі» — любив цитувати знаменитий вислів свого вчителя Сергій Анатолійович. Він щедро ділився своїми знаннями й досвідом, любив розповідати про свої численні зустрічі з видатними діячами театру. Поки існували паперові ЗМІ, Сергій Анатолійович читав їх усі. Пам’ятаю, що кожного ранку він приходив до театру з купою свіжої преси. Він любив бути обізнаним у всьому, що відбувалося у світі, в Україні, в нашому місті.

Сергія Анатолійовича називали «Лицарем класики». Він дійсно любив ставити класичну драматургію: згадаємо комедію «Тартюф», трагедії «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», музичну мелодраму «Наталка Полтавка». Але він дуже добре розумів, що не завжди серйозні глибокі витвори мистецтва публіка бажає сприймати. Тому він охоче ставив так звані «касові» комедії, іноді «наступаючи на горло власній пісні». Він казав, що має ставити сьогодні те, що радуватиме глядачів. Він був за радісне мистецтво. «Чим похмуріші часи, тим світлішим має бути мистецтво», — часто повторював наш головний режисер.

 Підготував Віталій Доброгорський.