Максим Монастирський: «Я не хочу бути просто актором-виконавцем, я хочу бути актором – творцем своєї ролі»

Завтра, 15 березня, свій 30-річний ювілей відзначає актор Театру ім. Лесі Українки Максим Монастирський, якого глядачі добре знають по ролях у виставах «За двома зайцями», «Дракон», «Мишоловка. Вбивство на Калвер-Стріт», «LUV», «Тартюф» тощо. «Пильний погляд» поспілкувався з актором напередодні його дня народження та попросив Максима чесно відповісти на кілька провокаційних питань.

– Максим, у кожного з нас бувають періоди, коли ми з якихось причин шкодуємо, що обрали саме цю професію. Коли ти вперше пожалкував, що вирішив стати актором?

– Це було ще коли я навчався на третьому курсі театрального коледжу. Ми тоді під керівництвом Олександра Івановича Варуна ставили виставу «Наше містечко» за п’єсою Торнтона Уайлдера. У мене там була невеличка роль — Саймона Стімсона. Я говорив всього лише кілька реплік. Проте там був один дуже важливий момент, коли мій герой повинен був просто промугикати або якось проспівати лише дві ноти. Через них мені потрібно було показати всю ту жахливу трагедію, яка сталася в його житті. Причому у п’єсі не пояснювалось, що саме з ним сталося. Я тільки потім, через багато років дізнався, що означали ті дві ноти. А тоді у мене дуже довго не виходило це зробити, я ніяк не міг передати весь цей біль, всю цю трагедію, які спіткали мого героя.

Олександр Іванович працював з нами не як зі студентами, з якоюсь лояльністю або поблажливістю, а як з повноцінними акторами. Він хотів, щоб ми спробували це акторське «м’ясо», щоб ми відчули як воно все відбувається в професійному театрі, щоб ми зрозуміли наскільки складна ця професія. Тому він нас не жалів.

І коли у мене тоді нічого не виходило, то у мене просто опускались руки. Саме в той момент я й подумав: «Я не можу цього зробити, у мене – не виходить. Може це не моя професія?».

Але ми продовжували працювали, дуже довго мучились і таки зіграли. І коли після вистави з залу вийшла завідувачка кафедри акторської майстерності Зоя Федорівна Селенкова, при цьому наспівуючи собі під ніс оці дві ноти, то це для мене це було найвищою оцінкою моєї роботи. Бо вона була дуже вимоглива і якщо вже їй оці ноти запали на душу, значить я дійсно зміг «достукатись» до глядачів. І інші студенти, що також дивились цю виставу, теж деякий час ходили та мугикали ці дві ноти.

– Яку пораду, з урахуванням свого життєвого досвіду, 30-річний Максим Монастирський хотів би дати собі ж, але 20-річному?

– Напевне єдине, що я собі хотів би сказати: «Не ігноруй сигнали свого організму і вчасно обідай». Головне – це здоров’я. У 2016 році мене «швидка» забрала з нападом. Це сталося буквально за кілька днів до того як ми мали їхати на гастролі до Дніпра з виставою «Гамлет». Мені одразу ж ввели наркоз і повезли на каталці до операційної, бо зволікати не можна було.

А я просив медиків: «У мене гастролі, можна якось все зробити акуратненько, щоб шрам був невеликий, бо мені на сцені роздягатись треба» (сміється). І хірург дійсно зробив все дуже акуратно, за що я йому дуже вдячний,  шрам у мене ледь помітний. Потім ми якось робили концерт для медиків і я побачив його у залі та подякував прямо зі сцени.

– Судячи з твого прізвища, хтось з твоїх предків напевно або сам був священником, або можливо працював десь при монастирі. А як ти сам ставишся до релігії?

– Що стосується мого ставлення до релігії, то можу сказати що я вірю в Бога, але не вірю в церкву. Я вірю в існування Вищих сил, які можуть людину покарати або захистити. Так, я вірю, що нас в певні моменти оберігають від біди янголи-охоронці. Але я не вірю саме в інститут церкви. Я нікого не збираюсь переконувати, або вступати в дискусії на ці теми, але я вважаю, що церква – то не про Бога.

А щодо мого прізвища, то один знайомий священник з Заходу України який досить ретельно досліджував своє генеалогічне древо, сказав мені, що ми з ним далекі родичі й що начебто наші пращури були якимись польськими князями. Я не знаю наскільки це може бути правдою. Але моя бабця по батьковій лінії мені розповідала, що на місці де зараз знаходиться Оскільське водосховище у Харківській області, колись начебто стояла наша садиба. Я також точно цього не знаю, але така інформація у мене є.

– Ти досить часто у своїх ролях робиш якісь трюки. Наприклад у «Наталці Полтавці» ти доволі легко стрибаєш з однієї драбини на іншу. Як підтримуєш таку гарну фізичну форму?

– В коледжі у нас за програмою були зайняття з пластики, але ми для себе ще займались додатково. У нас була маленька група ініціативних студентів, які хотіли додатково розвиватись і яким для цього занять у коледжі було замало. Ми хотіли розширити свій акторський діапазон, тож використовували для цього кожну можливість. А у нас на курсі вчився хлопець, який був трейсером і займався у студії циркового мистецтва. Тож ми  тренувались під його керівництвом. Коли о 19:30 у коледжі закінчувались зайняття, ми ще залишались на півтори-дві години, й він навчав нас якихось трюків. Саме там я й отримав відповідні навички.

Потім вже тут в театрі, я намагаюсь постійно підтримувати форму. Зазвичай тренуюсь вдома, бо розумію, що це мені потрібно. Коли я тільки прийшов до театру, то у мене було чимало ролей, де було багато фізичних навантажень. І тому на той час я був в дуже хорошій формі.

Потім трохи змінився репертуар. У нових ролях стало менше навантажень і у мене настав період якогось розслаблення. Як результат — я трішки набрав вагу. Плюс — я після операції якийсь період повинен був уникати зайвих фізнавантажень поки відновлювався. Потім певний час якось мінімально підтримував форму, щоб просто бути у тонусі. А от останні три роки я намагаюсь регулярно займатись, щоб зміцнити м’язовий корсет навколо хребта.

А в цьому сезоні, як тільки ми вийшли на роботу, я дізнався, що планується відновлення казки «Пригоди чарівного ключика», де я граю Буратіно. По-перше, там у мене відкритий костюм, по-друге, там потрібно робити якісь акробатичні елементи. Тож вже наступного дня пішов займатись на «класику» до нашого балету.

– Багато твоїх героїв у виставах не проти випити чарочку-другу чогось міцного. І роблять це дуже «смачно». А як у тебе складаються відносини з алкоголем?

– Я дуже полюбляю різні алкогольні напої. Настільки сильно, що змушений кинути пити (посміхається). Скоро буде рівно рік, як я взагалі не вживаю алкоголю. Я цього не приховую. Я вважаю, що у нас ця тема не повинна замовчуватися. Табуювання будь-якої гострої теми не зменшує проблеми. Воно її знецінює. Зазвичай теми ігроманії, наркоманії, алкогольної або тютюнової залежності у нас намагаються обходити стороною. Я чесно щиро заздрю людям які можуть випити одну-дві чарки, на цьому зупинитись і спокійнесенько піти додому. На жаль у мене не завжди так виходило робити. І це для мене стало проблемою. Але я усвідомлював, що ця проблема може заважати моїй роботі, моєму життю. Усвідомити свою проблему – це напевне найголовніше у її подальшому вирішенні.

Зізнаюсь, що це не перша моя спроба кинути пити. У мене вже був такий період, коли я кидав пити на кілька місяців. Я не пив і все було нормально, але потім я знову потихеньку починав. Але отакі півміри – вони не працюють. Якщо ти розумієш, що у тебе є проблема і ти не хочеш з цим жити, тобі треба брати себе в руки й кардинально змінювати своє життя. І в якийсь момент я зрозумів, що я можу піти тим шляхом з якого мені вже не буде вороття і сказав собі: «Все – досить». Чи хочеться мені випити? Звісно що хочеться. Особливо пиво. Я обожнюю пиво! Але я розумію, що це мені заважає. І я не хочу руйнувати своє життя.

– Тобі страшно переходити 30-річний рубіж? Чи вважаєш ти, що після 30 років треба якось змінювати своє життя, ставити соліднішим та відповідальним?

– Ні. Я не вважаю, що 30 років – це своєрідний етап на шляху старіння. Я не збираюсь вдягати солідний костюм, ходити з серйозним виглядом і повчати всіх навколо. В Європі й в Америці вважається, що 30 років – це період коли ти ще молодий. І це прекрасно. Я впевнений, що це у нас залишився якийсь радянський наратив, що в 30 років ти повинен вже чогось досягти: у тебе повинна бути квартира, дача, машина, солідна робота і троє дітей. А в 40 років ти повинен сидіти з таким же як ти солідними дядьками на лавочці, грати з ними в шахи й лягати спати не пізніше 9-ї години вечора. Я з цим категорично не згоден.

Я зараз в 30 років відчуваю себе краще, ніж коли мені було 20. По-перше, переживши якісь тяжкі періоди у своєму житті, я спокійніше реагую на різні подразники. У 20 років на такі речі я реагував доволі емоційно. По-друге, легко бути струнким у 20 років. У тебе нічого не болить і у тебе все прекрасно. А от щоб бути струнким у 30 років тобі треба пахати (сміється). Я останнім часом почав активно займатись тому, що у мене почала боліти спина.

– Але тебе не дратує, не напружує той факт, що зараз потрібно «пахати», а у 20 років можна просто безтурботно жити?

– Навпаки, мене це мотивує. Я хочу дивитись на себе в дзеркало і бачити що у мене все добре. Я хочу прокидатися, і щоб у мене нічого не боліло. І заради цього я готовий «пахати».

– Ти дозволяєш собі сперечатися з режисерами?

– А як можна не сперечатись з режисерами? Хоча це не зовсім коректно називати суперечками. Я не сперечаюсь з режисерами, а веду з ними дискусії (сміється). Я впевнений, що коли між актором і режисером відбувається продуктивна дискусія, відбувається діалог, саме тоді й народжується роль. Чесно скажу, що я не можу тупо виконувати все, що мені говорить режисер. Я не хочу бути актором-виконавцем, я хочу бути актором – творцем своєї ролі. Якщо я розумію логіку режисера, якщо я погоджуюсь з тим, що він мені пропонує, то я обов’язково виконую все що він мені каже. Але якщо я чогось не розумію, або не знаю всіх нюансів, я обов’язково запитую: «А чому так? А для чого це? А може спробуємо отак?» Я завжди з режисерами веду діалог. Якщо хтось, дивлячись зі сторони на цей процес, вважає, що я сперечаюсь, ну то нехай вони собі так і думають. Я особисто сприймаю це як діалог. І режисери це також сприймають саме як діалог. У мене прекрасні стосунки з режисерами.

Зараз, коли я працюю у виставі яку ставить Сергій Анатолійович Чулков, у нас з ним значно менше оцих діалогів у порівнянні з тим періодом, коли я тільки прийшов до театру. По-перше, він мені довіряє як артистові й дає мені певну свободу. І я знаю, що якщо я раптом вийду за межі того, що у нього в голові, як у режисера, то він мене своєчасно зупинить і направить туди куди треба. По-друге, пропрацювавши з ним вже 10 років, я теж його «відчуваю». Інколи йому навіть необов’язково говорити, що мені тут треба зробити й, як воно має бути. Я вже і так це знаю — як він захоче, щоб я це зробив. У нас вже просто є з ним певний зв’язок, свої «напрацьовки». А от на початку нашої спільної роботи у нас було дуже багато «діалогів». Тому що ми «притирались» один до одного, намагались зрозуміти — як ми думаємо, як ми відчуваємо якісь речі.

У мене свого часу також були дуже активні «діалоги» з Віктором Васильовичем Поповим на постановці «Дракона». Було навіть таке, що я психанув й просто пішов зі сцени, тому що ми з ним не змогли домовитись. Все через те, що ми тоді ще не спрацювались, не знайшли отой особливий зв’язок, який єднає режисера й актора. Я навіть був впевнений, що після цього він вже не покличе мене знову у цю постановку. Потім, коли нерви в обох заспокоїлись, ми знову сіли й все це проговорили. Роль «розібрали» заново і зрозуміли, як зробити цього персонажа, аби він ніс в собі те, що бачить в ньому режисер та актор. І саме так у нас вийшла роль Ланселота. Але це був важкий шлях. Я вже якось казав, що я досить складний актор у роботі. Зі мною важко працювати, але цікаво (сміється).

– У тебе самого є режисерські амбіції?

Чесно кажучи — є. По-перше, я себе вже трошки спробував у цьому напрямку. Ми з Мариною Юрченко, коли я викладав у театральній студії «Гармонія», поставили разом вистави «Сонце серед ночі» і «Покидьки». І ще в «Покидьках» я себе спробував у ролі художника-постановника. Це був цікавий досвід і мені це сподобалось.

Я зрозумів, що в майбутньому я хочу спробувати себе в режисурі саме з професійними акторами. Для цього я мушу здобути відповідну освіту, але я не хочу навчатись онлайн. Я готовий навчатись заочно, але хочу приїхати до інституту, прожити там умовно місяць або скільки треба, і попрацювати там разом з викладачами «наживо». Я не вірю, що можна навчитись бути актором або режисером в Zoom. Я бачу результати онлайн навчання в інших людей і вони мені не подобаються. Наша професія передається з рук в руки. По Zoom це неможливо.

Розмовляв Віталій Доброгорський.