Сергій Перекрест: «Часто до мене жінки приводять своїх чоловіків. Буває, люди багато чого недоговорюють, а якщо жінка поруч, чоловік усе розкаже»
«Пильний погляд» продовжує серію публікацій про сучасні методи лікування, новітнє обладнання та доступність послуг вторинної медичної допомоги (спеціалізованої) у Кам’янському. Нагадаємо, що вторинна медична допомога надається лікарями – вузькими спеціалістами, – та медичними закладами, які мають відповідну спеціалізацію й забезпечують більш кваліфіковану діагностику, лікування та реабілітацію. Вона включає консультації, діагностику та лікування більш складних захворювань, травм та патологічних станів, які не можуть бути вирішені на рівні первинної медичної допомоги. Сьогодні наш співбесідник – завідувач психіатричного відділення №5 КНП «Міська лікарня №9», лікар-психіатр вищої категорії Сергій Миколайович Перекрест.
– Як складався Ваш шлях до професії?
– У мене мати – фельдшер вищої категорії, і щодо майбутньої моєї професії майже ніколи не було сумнівів. Після школи я в 17 років вступив до Запорізького медичного інституту – закінчив школу з золотою медаллю, то склав один екзамен основний і надалі успішно вчився професії. Після інституту в 1997-му році пішов в інтернатуру за спеціальністю «психіатрія» у Дніпропетровську обласну психіатричну лікарню. Відпрацював там рік, і 19 серпня 1998 року я прийшов у цю лікарню вже фахівцем, лікарем-психіатром, де працюю до теперішнього часу. Вже 28 років на одному місці.
– А саме психіатрію обрали ще в інституті?
– Так, у нас був дуже потужний і цікавий цикл психіатрії, і мені сподобалося.
– Що найважче для Вас завжди було і є, як для лікаря-психіатра?
– Важко відразу сказати, що найважче. Скажу – про найголовніше: треба навчитись розуміти людей… Психіатр — це специфічна професія. Тут треба, по-перше, розуміти саму спеціальність, знати її дуже добре. Знати психофармакологію, тобто, підбирати правильне лікування, тому що психічно хворі люди — вони дуже різні. З різною симптоматикою, з різними захворюваннями.
Зараз, з моїм досвідом роботи, мені не важко знайти порозуміння з усіма. А це головне, це «комплаєнс» називається, взаєморозуміння пацієнта і лікаря. А також його родичів. От важче за все — це з родичами, а не з хворими.
– Через супротив якийсь? Через їхнє неприйняття?
– Через їхнє нерозуміння стану своїх близьких, і саме рідним хворого частіше буває дуже важко довести, що він потребує лікування. Потребує не просто лікування, а тривалого лікування, витримки, терпіння, розуміння з боку рідних. Потім родичі приходять: стан поліпшується, так? Але він просто стає кращим, він ще не є стабільним. Доводиться родичам роз’яснювати, що так, стан поліпшився, але потрібен час, щоб його стабілізувати та вивести на належний рівень. Далеко не у всіх вистачає терпіння бути на боці лікаря, суворо дотримуватися рекомендацій.
– Як війна змінила людську психіку? Зараз лікарі усіх спеціалізацій говорять про психосоматику.
– Так, психосоматика зустрічається зараз дуже часто. До нас сімейні лікарі направляють людей, ми займаємося психосоматикою, тому що стресові ситуації, тривоги — це дуже впливає на населення. Неврози, дуже багато стало тривожно-депресивних станів, розладів змішаних. Доводиться виводити людей з таких станів.
– Що Ви можете порадити людям, щоб на початкових етапах зрозуміти значення тривожних симптомів? У нас, на жаль, ставлення до психіатрів залишається ще традиційно «совковим»: самому звертатися до психолога – ще ладно, а до психіатра — це кінець світу.
– Психіатр — це не кошмар. Це такий же звичайний лікар, як гінеколог, хірург, терапевт, сімейний лікар. Боятися лікарів-психіатрів не потрібно. І якщо ви відчуваєте, що щось з вами не так, не треба затягувати з візитом до психіатра.
А як у нас міркує народ? Спочатку оббігає всіх-всіх лікарів, потім знахарок, сусідів – кого завгодно, крім фахівця. І потім уже останній етап — лікар-психіатр. О, нарешті, лише лікар-психіатр надав допомогу, люди розуміють: «Чого ми відразу не пішли сюди?».
– То які ж симптоми вже мають насторожити людину?
– Ви ж відчуваєте: у вас з’являється тривога. Приєднуються розлади сну, нестійкий настрій (частіше знижений), апатія. Це вам і тривожні симптоми.
– І як до Вас потрапляють люди: самі чи за направленням сімейного лікаря?
– За направленням сімейного лікаря, це в основному, але багато і самостійно звертаються. Якщо людині потрібна допомога, ми ж ніколи не відмовляємо. Ми лікарі, ми давали клятву Гіппократа. Відмовляти не маємо права.
– Ваша професія особлива, і тому, спираючись на багатий Ваш досвід, доречно було б спитати про значення не лише «чарівної» таблетки, але й слова лікаря. Воно не менш лікувальне?
– Слово лікаря — це головне в психіатрії. Мова йде про живе, активне спілкування. Тобто спочатку ви багато спілкуєтесь, а вже потім призначаєте лікування. Ми не можемо так глянуть на людину, послухати, як терапевти роблять, і призначити ліки. Потрібно вислухати пацієнта, потрібно розібратися, що турбує, що більше тривожить, що менше. А вже після цього включати програму зцілення. І через якийсь період часу пацієнти приходять, і ми контролюємо ефективність лікування. Є покращення, нема покращення, знову ж спілкуємося, налагоджуємо людину іноді буквально з дуже важкого стану на настрій постійного поступового покращення: бачите, вам буде тільки краще, краще, краще, і ми зрештою дійдемо до нормального стану.
Але треба продовжувати підтримувати стан, можливо, не в тих дозуваннях, як при активному лікуванні, а на так званому підтримувальному рівні. Робимо ретельний підбір підтримувального лікування, і впродовж певного часу людина лікується для стабілізації стану. У нас із пацієнтами налагоджений постійний зв’язок, люди весь час телефонують мені, відчитуються: «Сергій Миколайович, у нас все добре, ми підтримуємо лікування, все гаразд».
– Хто більш піддається тривожності: чоловіки чи жінки? Люди похилого віку чи молодші? Хто більш страждає від психічних розладів зараз?
– До мене частіше звертаються жінки середнього і похилого віку. Молодь якось ставиться до багатьох речей спокійніше або дещо легковажніше. Часто люди просто не розуміють ситуації.
– Я не хочу нікого лякати й не хочу, щоб Ви лякали, але треба, мені здається, сказати про те, до чого може призвести стан, який людина заганяє в хроніку.
– Це не смертельно, скажімо так. Але це дуже неприємно для самої людини й оточення. Це ж впливає на працездатність, в першу чергу. Впливає на відносини сімейні. Ну, якому чоловіку сподобається, скажімо так, дружина-істеричка. Ну це я так, грубо говорячи, але часто до мене саме жінки приводять своїх чоловіків. Буває, люди багато чого недоговорюють, а якщо жінка поруч, чоловік усе розкаже.
– Чи всім Ви забезпечені в роботі? Які умови для лікарів, для пацієнтів?
– В стаціонарі усім забезпечені. Поліклініки, наскільки я знаю, також забезпечені всім необхідним, у них там зараз є досить багато гарних програм: безплатні ліки виписують особам з інвалідністю, які підпадають під наказ. Є ліки по реімбурсації, тобто з невеличкою доплатою. Це поліклінічна частина, у стаціонарах практично все — безкоштовно.
-Тобто перебування в стаціонарі безплатне?
– Так. Харчування безкоштовне, процедури та медикаменти – теж. Це важливо.
– Добре. Чи є у Вас якась мрія?
– Щоб війна закінчилась. Це найперше. А як у лікаря? Аби люди менше хворіли, були щасливими, наскільки це можливо. Щодо себе особисто, скажу так: все є. Я лікар вищої категорії, вище не буває. Пацієнти мене люблять. Персонал ставиться з повагою. Людей вдається успішно та ефективно лікувати. До цього все життя і прагнув.
Розмовляла Ірина Уварова.
