Дмитро Сороколат: «Якщо не занурився в роль ще за кулісами, не пройшов крізь складний репетиційний процес, на сцену вийдеш порожнім»
Вважається, що справжнє покликання завжди знаходить людину, навіть якщо шлях до нього починається майже випадково. Актор Академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки міста Кам’янського Дмитро Сороколат потрапив на професійну сцену доволі спонтанно і майже кумедно. Та саме тут знайшов свій справжній дім, професійну долю та щире покликання. Сьогодні в його творчому доробку – галерея різнопланових, глибоких і незабутніх образів: від смішного Джека у «Примадоннах» і щирого Олексія у «Сватанні на Гончарівці» до хитруватого Генрі у «Брехусі» та поважного Тетерваковського у «Наталці Полтавці». Навесні Дмитро Сороколат став лауреатом фестивалю-конкурсу на найвищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна-2026» у номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану» за роль Військового священника у виставі «Матінка Кураж та її діти». Про театральну «кухню», перші ролі, дорослішання в професії, незвичайне захоплення рептиліями та особливий зв’язок із рідною сценою Дмитро Сороколат розповів в інтерв’ю для «Пильного погляду».
– Дмитре, Ви часто кажете, що театр – ваш головний дім. Чому саме так?
– Тому що саме тут ми проводимо левову частку свого часу. Додому приходимо хіба що поспати, поїсти та прийняти душ. Навіть коли з’являється вільна хвилина поза театром, ти все одно подумки залишаєшся на сцені: повторюєш текст, аналізуєш мізансцени, шукаєш нові барви для ролі. Усі думки й дії так чи інакше пов’язані з театром. Тому це не просто робота – це спосіб життя і величезна його частина.
– А трупа, акторський колектив – це сім’я?
– Певною мірою так. Але сім’я з усіма її нюансами: непорозуміннями, любов’ю, взаємною підтримкою, складними моментами. У справжніх родинах ми теж не з усіма однаково близькі й відверті. Сім’ї бувають різними, і театр у цьому плані нічим не відрізняється. Проте це спільнота людей, об’єднаних однією пристрастю.
– Скільки років Ви вже на сцені Кам’янського?
– Років 18 чи 19, чесно кажучи, точно вже й не згадаю.
– Молоді люди часто приходять в акторську професію з романтичними уявленнями. Як швидко Ви позбулися ілюзій, зіткнувшись із реальним театральним світом?
– Дуже швидко – десь протягом перших двох років. Коли я тільки прийшов, мені здавалося, що театр – це суцільна магія, казковий світ, де все відбувається легко й красиво.
Але коли починаєш працювати з режисерами, бачиш усю цю внутрішню «кухню» і швидко розумієш: щоб чогось досягти, треба просто «пахати». На голову нічого саме собою не падає.
Якщо ти чогось вартий як артист – це прийде через працю. Якщо не занурився в роль ще за кулісами, не пройшов крізь складний репетиційний процес, на сцену вийдеш порожнім.
– Не шкодували через вибір професії?
– Ні, жодного разу. Я знав, куди йшов – спочатку теоретично, а потім відчув це на практиці. Якби мав можливість повернути час назад і обрати знову, усе одно залишився б у цій професії. Можливо, трохи інакше побудував би своє навчання. Я закінчив Дніпропетровську філію Київського університету культури і мистецтв за спеціальністю «Режисура естради та масових заходів». Можливо, варто було одразу здобувати профільну акторську освіту, адже акторську майстерність довелося опановувати вже безпосередньо на сцені.
– Ви згадали про навчання. А як узагалі потрапили до нашого театру?
– Це цікава історія. У шкільні роки я займався в театральній студії «10 квартал», але потім залишив її. Вступив до нашого місцевого університету на соціологію. Почалося студентське життя: «Студентська весна», КВК, різноманітні творчі заходи.
На одному з таких конкурсів у журі була хормейстер нашого театру Ірина Степанівна Шульга. Їй сподобався мій виступ, те, як я співав, і вона жартома сказала: «Приходь до нас працювати в театр!». Вона, мабуть, сказала й одразу забула. Але мене це зачепило за живе, адже ще у шкільні роки я мріяв сюди потрапити, але тоді мене не взяли. Я набрався сміливості, зателефонував їй і кажу: «Ірино Степанівно, я готовий!». Вона зізналася, що це був жарт, але я наполіг, щоб мене хоча б прослухали.
Прийшов, заспівав. Головний режисер Сергій Анатолійович Чулков спочатку не був налаштований брати мене до театру. Але директорка – художня керівниця Маргарита Андріївна Кудіна вирішила дати мені шанс. І цей шанс вона, власне, дає мені й досі, за що я їй безмежно вдячний.
– А що ж було з навчанням на соціолога?
– Я його закінчив і отримав диплом, який мені в житті так і не знадобився! (Сміється.)
Паралельно працював у театрі на пів ставки. Викладачі в університеті знали про моє захоплення театром і робили певні послаблення.
Наприклад, філософію у нас викладав Микола Олексійович Наказний, директор ліцею імені А.Лигуна. Він був великим шанувальником театру й добре знав Сергія Анатолійовича Чулкова. На іспитах завжди представляв мене викладачам і студентам: «Це наш артист театру!». Мені було водночас приємно й страшенно ніяково, я червонів перед одногрупниками.
Після закінчення університету я вже не бачив себе ніде, крім театру. Щоб мати фахову освіту у творчій сфері, вступив до інституту Поплавського, знову ж таки поєднуючи навчання з роботою в театрі. Не скажу, що було легко, але було цікаво.
– З чого починалася Ваша робота на професійній сцені?
– Моя перша роль – грибочок у дитячій казці «Чарівна дудочка», яку ставила Ірина Долінкіна. Грав у масовці, у невеликих епізодах. А згодом Сергій Анатолійович Чулков усе ж повірив у мене і довірив роль Стенлі в комедії «Татусь у павутинні».
Це була величезна відповідальність. Я дуже хвилювався, вчив текст до ночі, намагався віддати ролі всього себе. Ще однією важливою віхою стала вистава «Сватання на Гончарівці», де я зіграв Олексія. Це теж була масштабна роль. У цих двох виставах я фактично по два акти поспіль не сходив зі сцени, але у «Татусі у павутинні» було більше роботи.
А після ролі Стенлі стався момент, який я запам’ятаю на все життя. Сергій Анатолійович особисто взяв мене за руку, привів до Маргарити Андріївни й сказав, що мені потрібно дати найвищу категорію. До того часу я пропрацював у театрі вже, напевно, 10 років – грав у масовках, казках, епізодах. І цей жест довіри був для мене настільки цінним, що я ледь не розплакався від емоцій.
– Зараз у вашому репертуарі відбувається певна трансформація. У тому ж «Сватанні на Гончарівці» ви багато років грали молодого закоханого Олексія, а тепер перейшли на роль Скорика. Як сприймаєте таку зміну вікового цензу?
– Є певна ностальгія за молодістю, це правда. Але це абсолютно природний процес. Ти не можеш до старості грати 15-річних чи 20-річних хлопців. У природі є циклічність, так само вона існує і в театрі. Трохи сумно, що час іде, ми змінюємося, але водночас це новий професійний виклик – грати доросліших, досвідченіших, характерних персонажів.
– Ви згадали, що до театру вас привела пісня. Вокалом займалися з дитинства?
– У тому й річ, що ні! До випускного класу я взагалі не співав. Уперше заспівав на випускному вечорі – присвятив мамі пісню «Чорнобривці». Мені тоді всі сказали: «У тебе ж є слух і голос, чому мовчав?». Уже потім почав займатися вокалом. Оскільки у нас музично-драматичний театр, співати доводиться дуже багато – і у виставах, і в численних концертах.
– А дуетом любите співати?
– Відверто кажучи, ні. Оскільки я не маю класичної музичної освіти, співати двоголосся для мене – справжнє випробування. Мені важко тримати свою партію, можу збиватися. Якщо це потрібно для справи – буду вчити, старанно працювати, але якщо є можливість поступитися – краще запропоную дует колегам.
Проте якщо актор десь не дотягує суто вокально, він завжди може це обіграти – створити на сцені маленьку виставу. Часто це виглядає набагато цікавіше й живіше, ніж коли людина ідеально співає, але просто стоїть скута.
– Поговоримо про Ваше дуже нетипове захоплення. Знаю, що вдома у вас живе чимало екзотичних рептилій. Звідки така пристрасть до плазунів? Адже більшість дітей зазвичай заводять рибок, папужок або хом’яків.
– Та й у мене все починалося банально – з хом’ячків. У 90-х роках екзотичних тварин до нас майже не завозили. Уже потім почали з’являтися перші приватні виставки, де можна було побачити різних плазунів і павуків. Я намагався не пропускати жодної.
Пам’ятаю кумедний випадок із дитинства. На одній такій виставці я підійшов до тераріуму з коброю і вирішив, що нас дурять і кобра несправжня, адже капюшона я не побачив. Відкрив дверцята, почав робити їй «утю-тю»… А вона як вистрибне з розкритим капюшоном – і відразу сховалася за тераріумом. Виставку тоді закрили, екскурсію розпустили, а мені заборонили вхід до неї назавжди. (Сміється)
Пізніше були гадюки і ящірки, яких я ловив на природі й тягнув додому. Батько був рибалкою і прищепив мені любов до природи. Сам ловив ящірок, якихось павучків і показував їх мені. На жаль, він рано пішов із життя, коли я був ще малим.
Мама, звісно, була категорично проти мого захоплення і забороняла приносити додому будь-яких змій, навіть неотруйних. Але я все одно таємно їх проносив і ховав цю живність у шафах.
Коли виріс і почав жити окремо, захоплення спалахнуло з новою силою. Я вже сам заробляв гроші й міг дозволити собі придбати доволі екзотичних плазунів. Свого часу в мене вдома було 20 змій і 8 ящірок! Я навіть їх розводив.
Але згодом зрозумів, що в нинішніх умовах утримувати такий серпентарій фінансово й фізично важко: потрібно забезпечувати обігрів узимку, умови для зимової сплячки, корми. Тому залишив тільки тих, до кого справді лежить душа: зараз у мене живуть два види варанів, три змії та павук.
– До речі, ваша змія нещодавно стала зіркою нової прем’єри театру – вистави «Вій»…
– Так, це був цікавий досвід. Взагалі мої змії вже працювали на сцені – у виставі «Забути Герострата» під час танцю живота. А під час роботи над постановкою «Вія» Олег Волощенко сказав режисеру Сергію Павлюку: «А у Дмитра ж є живі змії! Може, ми якось зможемо задіяти їх у виставі?».
Сергію Павлюку ця ідея сподобалася. Він узагалі прислухається до різних пропозицій, якщо вони справді цікаві. А от мені спочатку ідея не дуже сподобалася. Я хвилювався, адже зміям потрібні відповідний мікроклімат і тепло. Але з поваги до режисера погодився. І, слава Богу, усе вийшло. Тепер у виставі «працюють» навіть дві мої змії.
– За роки роботи в театрі Ви періодично змінюєте імідж: відрощуєте або зістригаєте довге волосся, змінюєте форму бороди. Це пошук себе?
– Це якісь емоційні гойдалки та внутрішній стан. Сьогодні хочеться бути одним, завтра – іншим. Зовнішній вигляд просто відображає те, що відбувається всередині.
– Якби зараз Ви могли через умовне дзеркало часу звернутися до себе 20-річного, що б порадили?
– Сказав би: «Будь мудрішим і спокійнішим. Не реагуй так емоційно на шпильки, зауваження чи критику». Раніше через надмірну емоційність у мене виникало багато внутрішніх переживань, що згодом позначалося й на здоров’ї. За роки в театрі я вже відростив певний захисний панцир, таку собі емоційну броню, хоча в душі все одно залишаюся чутливою людиною.
– У театрі зараз діють три сцени: Основна, Нова та Мала. Де Вам грати найприємніше?
– Звісно, на Основній! Тут особливий дух, чудова акустика, величний зал і неймовірна атмосфера. Мені подобається, коли приходить багато глядачів.
Знаєте, ми іноді виїжджаємо на гастролі, і, побувавши в інших театрах, вкотре переконуємося, що наш театр – найкращий. Тут і ставлення до акторів особливе, і побутові умови дуже комфортні. Напевно, ще й тому я вважаю театр своїм домом і почуваюся тут у своїй стихії.
Коли виходиш на рідну сцену й відчуваєш цей потужний обмін енергією із залом, коли бачиш знайомі обличчя наших постійних глядачів – це дає неймовірний поштовх грати ще краще, віддавати себе без залишку. Рідні стіни й рідний глядач – це те, що тримає, надихає і дає наснагу жити та творити далі.
Розмовляв Віталій Доброгорський.
