Ганна Романова: «Медалі залишаються в історії, а сформована особистість і людські цінності – на все життя»
Спортивна акробатика — це мистецтво, де краса народжується з абсолютної довіри, а кожен запаморочливий елемент тримається на надійному плечі партнера. Наша сьогоднішня співрозмовниця прийшла в зал Кам’янської ДЮСШ №4 ще дитиною, а вже у 18 років повернулася туди як тренерка. Майстер спорту СРСР та президентка міської федерації акробатики Ганна Романова за понад 30 років викладацького стажу виховала вже 11 майстрів спорту України. Про свій шлях від непосидючої дівчинки до авторитетної керівниці, рецепт від емоційного вигорання, поєднання вимогливості на килимі з ніжністю та затишком удома, а ще про мрію щодо ідеального спорткомплекса у рідному місті – Ганна Романова розповіла в інтерв’ю “Пильному погляду”.
– Що з Ваших дитячих розваг першим натякнуло батькам: «її треба терміново віддавати в акробатику»?
– Я була надзвичайно активною дитиною, яка просто не вміла спокійно ходити — мені треба було бігати, стрибати й перекидатися. Межі моєї активності виходили далеко за рамки звичайних дитячих ігор. Батьки бачили, що мені затісно у звичайній рухливості, і що ця гнучкість та постійне прагнення руху — це не просто бешкетування, а справжня пристрасть. Спортивний зал став єдиним місцем, де ця непосидючість перетворилася на гармонію.
– В якій школі Ви навчалися?
– Навчалася у середній школі №4. Найбільший трепет і навіть страх у мене у шкільні роки викликала фізика — цей предмет здавався складним і вимагав особливої уважності.
– Чому акробатика, а не, наприклад, художня гімнастика чи плавання?
– Акробатика підкупила мене своєю чесністю та глибиною. Це не просто спорт, це про абсолютну довіру, де з трюків і партнерства народжується справжня магія. Тут важлива не лише краса руху, а й відчуття командного плеча та здатність разом підкорювати висоту. Для моєї гіперактивної натури саме акробатика стала єдиним спортом, де знайшли гармонію і сила, і політ, і справжня дружба.
– Хто був Вашим першим тренером?
– Мої перші тренери — Геннадій Миколайович Горяїнов та Сергій Леонідович Савенков. Це люди, які закохали мене в акробатику, навчили витривалості та показали, що спорт — це не просто тренування, а спосіб життя. Я безмежно вдячна їм за той потужний старт, який вони мені дали.
– Що Вам найбільше запам’яталося зі своїх перших кроків на спортивному килимі?
– Перші кроки на килимі у мене чітко асоціюються з розтяжкою. Це були й перші сльози, і перші випробування характеру. Але саме тоді загартовувалася воля. Коли після багатьох тренувань тобі нарешті легко підкоряються шпагати та містки, ти відчуваєш неймовірну гордість за себе. Це відчуття перемоги над собою запам’яталося на все життя.
– Пам’ятаєте свою першу нагороду? Скільки їх всього?
– Перша медаль завжди особлива, бо саме вона дає відчуття, що ти на своєму шляху. А далі був довгий спортивний шлях і безліч нагород, які згодом змінилися медалями вже моїх учнів.
– Який спортивний розряд Ви маєте, коли його виконали?
– Що стосується моєї особистої спортивної вершини — я маю звання «Майстра спорту СРСР». Для кожного, хто пам’ятає ті часи, не таємниця, що вибороти цей розряд у тотально високій конкуренції було неймовірно складно. Це вимагало колосальної праці, дисципліни та повної відданості акробатиці. Виконання цього нормативу стало для мене головним доказом того, що для людини немає нічого неможливого.
– А коли Ви востаннє виходили на килим як спортсменка?
– У 1992 році на чемпіонаті України. Я тоді виступала в складній і дуже красивій дисципліні — жіночій трійці. Той виступ став яскравою крапкою в моїй особистій спортивній кар’єрі. Завершувати виступи було трохи сумно, але я вже знала, що не прощаюся з килимом, а просто переходжу на інший його бік — уже як тренер, щоб передавати цей досвід новим поколінням.
– Де Ви навчалися після школи, де працювали?
– Після школи я вступила до Дніпродзержинського коледжу фізичного виховання (ДКФВ), а у 2005 році здобула там і базову вищу освіту. Щодо роботи — моя історія дуже проста й водночас особлива: у 18 років я прийшла тренером у ДЮСШ №4 і працюю тут дотепер. Це моє перше і єдине місце роботи. ДЮСШ №4 для мене — це не просто зал, це мій другий дім, де виросло вже не одне покоління моїх вихованців.
– В акробатиці є «верхні» і є «нижні». Яка роль психологічно ближча особисто Вам — бути тією, хто тримає і є опорою, чи тією, хто злітає в повітря, повністю довіряючи партнеру?
– Психологічно мені завжди була ближча роль тієї, хто злітає в повітря. Я 9 років виступала “верхньою” у змішаній парі, тому відчуття польоту та відчуття повної довіри до партнера — це моя рідна стихія. Бути верхньою навчає безстрашності й робить тебе максимально зібраною в найвідповідальніший момент.
– Спортсмени знають смак перемог, але мало хто говорить про моменти, коли хочеться все кинути. Чи був у Вашій кар’єрі момент «крапки», коли Ви зачинили двері залу з думкою, що більше не повернетеся?
– Ні, такого моменту не існувало. Я ніколи навіть не думала про те, щоб кинути акробатику. Якими б важкими не були тренування чи змагання, залежність від цього відчуття польоту, руху та праці над собою завжди переважала. Зал для мене — це місце сили, куди хочеться повертатися знову і знову.
– Який головний принцип чи знання отримані у виші Ви найчастіше використовуєте сьогодні на посаді президентки федерації акробатики?
– У закладі вищої освіти нас навчили двох найважливіших речей: глибокій дисципліні та педагогічній гнучкості. На посаді президента федерації це допомагає мені щодня. Акробатика — це спорт високого ризику й абсолютної довіри, тому головний принцип, який я перенесла з навчальних аудиторій у керівництво, — це “не зашкодь і створи умови для зростання”.
Потрібно вміти об’єднувати людей, чути тренерів, підтримувати молодих фахівців і бачити потенціал у кожному.
– Коли дитина вперше приходить у зал, за якими не очевидними деталями Ви можете одразу розгледіти майбутнього чемпіона?
– Талант — це лише 10%, все інше — дисципліна та бажання. Саме за цими двома критеріями я одразу бачу потенціал. Майбутній чемпіон відрізняється від інших тим, як він заходить у зал: у нього є дисципліна чути тренера й величезне бажання працювати над собою, навіть коли важко. Коли в дитині палає цей вогник і є готовність слухатися та трудитися — з неї обов’язково виросте великий спортсмен.
– Робота тренера — це щоденне емоційне вигорання. Що стає вашим «паливом» у ті дні, коли здається, що сили та педагогічний ресурс на нулі?
– Емоційний ресурс поповнюється тільки там, де є справжня пристрасть до своєї справи. Для мене це безмежна любов до акробатики та до моїх вихованців. Спорт — це моє життя, а діти — його головне натхнення. Навіть у найважчі дні, коли здається, що сили вичерпані, ти заходиш у зал, чуєш цей гомін, бачиш перші успіхи своїх учнів — і відкривається “друге дихання”.
Розуміння того, що ти не просто вчиш трюків, а формуєш характер людини, віриш у неї та ростиш особистість — це і є те нескінченне паливо, яке не дає згаснути.
– Як Ви реагуєте, коли Ваші вихованці плачуть у залі — від утоми, болю чи образи?
– Моя перша і головна реакція — це абсолютний спокій. За роки роботи я зрозуміла: якщо тренер починає панікувати чи дратуватися у відповідь на сльози, це тільки погіршує ситуацію. Дитина має відчувати, що поруч є дорослий, який тримає все під контролем і є її надійною опорою.
– Раніше, здається, не було так званого бригадного підходу до тренування. Чи не позбавляє такий формат роботи індивідуальності кожного з тренерів?
– Абсолютно ні. Навпаки, бригадний метод лише підсилює кожного з нас. Ми з Людмилою Шапорєвою чудова, зіграна команда. Кожен тренер — це унікальна особистість зі своїм баченням, сильними сторонами та підходом. Коли ми працюємо разом, наші індивідуальності не губляться, а доповнюють одна одну. Один краще відчуває хореографію та пластику, інший — техніку складних стрибків чи психологічну настройку перед стартом.
У результаті діти отримують удвічі більше уваги, турботи та професійного досвіду. Це не про втрату індивідуальності, це про синергію, де один плюс один дає набагато більший результат для всієї команди.
Один із найголовніших показників нашої спільної праці та гордість нашої бригади це наші вихованці. Разом у бригаді ми підготували 11 Майстрів спорту України. За кожним із цих значків і посвідчень стоять роки щоденної спільної праці, дисципліни, довіри та абсолютної відданості нашій справі. Наші вихованці неодноразово брали участь у міжнародних змаганнях та Кубках України, де виборювали призові місця та гідно представляли нашу школу й місто.
– Як тренер, спортсмен і хореограф знаходять спільний знаменник? Часто буває таке, що дитині не подобається мелодія, яку пропонують їй для виконання композиції, і який вихід знаходите?
– Спільний знаменник — це діалог і готовність чути один одного. Тренер відповідає за складність, хореограф — за красу та стиль, а спортсмен — за емоцію. Якщо дитині відверто не подобається композиція, вихід завжди один — шукати компроміс. Змушувати виступати під музику, яка “не лежить до серця”, абсолютно безперспективно. Дитина просто не зможе розкритися, виразити емоцію та передати образ.
У таких випадках ми сідаємо разом, слухаємо різні варіанти й шукаємо той трек, який задовольнить вимоги хореографа за темпом і ритмом, підійде тренеру під структуру вправи й водночас запалить очі самій дитині. Коли вихованець любить свою музику — вправа виглядає зовсім по-іншому.
– Якщо уявити ідеальний день абсолютного відпочинку Ганни Романової, де немає телефонів, дзвінків і планів — де Ви знаходитесь і що навколо вас?
– Моя головна віддушина та найкращий спосіб перезавантажитися — це природа, а особливо ліс. Коли ти щодня тримаєш під контролем роботу федерації, тренувальний процес та сотні організаційних питань – ліс стає єдиним місцем, де можна просто сповільнитися й вимкнути цей безперервний режим контролю. Там не потрібні команди, дисципліна чи секундомір. Тільки тиша, шум дерев, свіже повітря і спокій.
– Бути успішною жінкою-керівником і водночас берегинею родини — це мистецтво балансу, схоже на акробатичне утримання рівноваги?
– На роботі я вольовий керівник і тренер, бо там від моєї вимогливості залежить безпека дітей та їхні спортивні результати. А вдома Ганна Романова — це турбота, ніжність і затишок. Я вважаю, що справжня мудрість жінки полягає саме в цьому перемиканні – бути сильною на арені, але залишатися м’якою, теплою та люблячою у колі своїх найрідніших людей.
– Якби Ви отримали необмежений доступ до фінансування, але з однією умовою — витратити ці гроші можна виключно на спортивну інфраструктуру Кам’янського, яким би став спорткомплекс Вашої мрії для ДЮСШ №4 та федерації?
– У нашому спорті покриття вирішує все: воно дає дитині можливість впевнено й безстрашно робити складні елементи, захищає суглоби та дозволяє розкрити потенціал на повну. Окрім килима, у комплексі мрії були б спеціалізовані поролонові ями для безпечного відпрацювання елементів, сучасні роздягальні, комфортні трибуни для батьків. Але професійне покриття — це номер один. Наші вихованці заслуговують тренуватися на найкращому.
– Що Ви вважаєте головним у своїй професії?
– Головне в моїй професії — це не просто навчити складних елементів чи виростити чемпіона, а виховати справжню людину. Спорт — це дивовижний інструмент, через який ми формуємо характер, навчаємо дисципліни, вмінню долати труднощі, поважати працю та вірити в власні сили. Мене завжди вчив мій перший тренер Геннадій Миколайович Горяїнов, що за будь-яких обставин, нагородах чи поразках, найголовніше — це завжди залишатися Людиною. Цю мудрість я пронесла крізь усе своє життя і тепер передаю вже своїм вихованцям.
За понад тридцять років у залі я зрозуміла, що найцінніше — це бачити, як дитина зростає, як у неї з’являється цей внутрішній стрижень і палаючі очі. Любити дітей, бути для них надійною опорою, навчити їх довіряти собі й партнеру — ось це і є суть нашої роботи. Медалі залишаються в історії, а сформована особистість і людські цінності залишаються на все життя.
Розмовляв Віктор Куленко.
