РОМАН МАЦЮТА: «Ті, хто зараз прийшли зі зброєю на нашу землю – це якесь непорозуміння, породжене відсутністю культури в Росії останні 20-30 років»

РОМАН МАЦЮТА: «Ті, хто зараз прийшли зі зброєю на нашу землю – це якесь непорозуміння, породжене відсутністю культури в Росії останні 20-30 років»

Роман Мацюта став широко відомий після того, як зіграв головну роль – майора Віктора Тарана – у популярному телесеріалі «Ментівські війни. Київ». Після цього, актора стали постійно запрошувати у різні проекти, де йому пропонували ролі сильних, мужніх та брутальних чоловіків, які без вагань могли застосувати зброю у разі потреби.

З початком російської агресії, актор змінив бутафорську кіношну зброю на справжню, вступивши до лав ДУК. Коли ворогів відігнали від Києва, Роман став волонтером, забезпечуючи побратимів на передовій автотранспортом. Про те, як культура та мистецтво можуть в у мовах війни допомогти консолідувати націю та підняти моральних дух у людей, як відноситься до тих українців, що втекли від війни за кордон, та чому, попри всю ненависть до загарбників, він виступає проти тотальної «дерусифікації» – у відвертому інтерв’ю нашому виданню розповів відомий актор та співак Роман Мацюта.

 «Людина по суті своїй створена Богом не для війни, а для миру»

 – Романе, від війни сильно постраждала не тільки економіка нашої країни, але й кіноіндустрія. Багато акторів, режисерів і інших працівників цієї сфери залишились без роботи, а отже і без заробітку. Скажіть, а чим зараз займаєтесь Ви? Чим заробляєте на життя? Я розумію, що кіно не знімається, проте може Ви працюєте як співак?

– Скажу чесно – з 23 лютого не заробив ані копійки. Знаходячись в лавах ДУК (Добровольчий Український корпус) я не отримував ніякого навіть мінімального матеріального забезпечення. Добровольцям воно не передбачене. Проте, я не в образі. Ми йшли туди не за грошима.

Зараз я живу тільки за рахунок допомоги моїх братів, батька та друзів. Займаюся транспортом, бо знаю, що це дуже необхідна річ на фронті. Хлопці, з якими я був у Києві в перші буремні місяці, вони мають відповідну підготовку й військову освіту і зараз відправились воювати. А я допомагаю їм з транспортом. Ми знаходимо машини, ми знаходимо ресурси, тобто спонсорів, купляємо, красимо і відправляємо на «передок». Я, звісно, не заробив на цьому ні копійки і не збираюсь на цьому заробляти. Бо я знаю, для чого це роблю, а Бог мені допомагає вижити.

Мені аби хватало на їжу самому та нагодувати своїх котів. Живу зараз на орендованій квартирі і Бог дав мені таку господарку, яка не бере за проживання грошей. Вона сама виїхала з дитиною, а квартиру здала мені і я тільки сплачую рахунки за комунальні послуги. Чесно кажу, що зараз живу за якимось божим духом. Грошей не заробляю і не дуже цим переймаюсь.

 

РОМАН МАЦЮТА: «Ті, хто зараз прийшли зі зброєю на нашу землю – це якесь непорозуміння, породжене відсутністю культури в Росії останні 20-30 років» - ФОТОДОВІДКА

Роман Мацюта народився 12 лютого 1976 року у Каховці.

Після школи вступив до Херсонського державного музичного училища, яке закінчив у 1995 році. Пізніше вступив до Донецької державної академії ім С.С. Прокоф’єва, яку закінчив у 200 році.

З 2014 року знімається у кіно, спочатку переважно у невеликих ролях («Пес», «Нюхач»).

2017 року Роман Мацюта отримав першу головну роль у детективі «Ментівські війни. Київ», яка одразу зробила його відомим. Роман Мацюта не лише зіграв головного героя, майора Віктора Тарана, а й взяв участь у створенні саундтреку ісам виконав пісні, які звучать у серіалі.

У 2020 році Роман Мацюта зіграв одну з головних ролей в українсько-грузинському фільмі «Вузький міст». Серед інших помітних робіт актора можна відзначити ролі у серіалах «Дільничний з ДВРЗ», «Доброволець», «Консультант».

До війни часто давав триб’ют-концерти, на яких виконував хіти відомих груп та власні пісні. Виступав з концертами у томи числі і у зоні АТО-ОСС безпосередньо у військових частинах.

– Як Ви ставитесь до тих людей, які в перший найважчий період виїхали з України за кордон, а не залишились тут, щоб захищати її зі зброєю в руках, або щоб продовжувати працювати і допомагати армії чим можливо?

– Цілком нормально. Ось Ви залишилися в Україні і продовжуєте працювати, я залишився в Україні і коли було дуже скрутно, то без вагань взяв у руки зброю. А велика кількість людей, і не тільки жінок та дітей, а й чоловіків призовного віку, дійсно втекли за кордон. Я їх не звинувачую. По-перше, як бійці вони зовсім нічого не варті. Вони б тільки заважали тим, хто справді хотів і вмів воювати. Проте є ще один аспект. І я вважаю його найголовнішим.

Ось, наприклад, зараз я бачу, як люди виходять на річку, там де не заборонено купатися, і відпочивають, загоряють. Я дивлюсь на них: таких мирних, таких щасливих і розумію, що людина по суті своїй створена Богом не для війни. Людина створена для миру. Вона створена для того, щоб жити, щось видумувати, щось будувати, торгувати, народжувати дітей, творити мистецтво … Але ж не вбивати! Не насолоджуватись вбивством!

Не можна звинувачувати людину тільки за те, що вона не може перенести бомбардування, що в неї панічна атака і вона тікає туди, де не лунають вибухи. Не можна звинувачувати таких людей. Навіть якщо це дорослий чоловік. Не кожен має таку психічну підготовку, таку психологічну особливість, щоб не боятись війни… Щоб бачити як вбивають людей і самому також вбивати.

РОМАН МАЦЮТА: «Ті, хто зараз прийшли зі зброєю на нашу землю – це якесь непорозуміння, породжене відсутністю культури в Росії останні 20-30 років» - ФОТО

«Культура зараз виступає елементом, що консолідує нашу націю»

 –  Як Ви вважаєте наскільки доречне твердження, що під час війни нам не до культури? Що треба спрямувати всі зусилля на перемогу, а культура та мистецтво можуть почекати кращих часів.

– По-перше, такої прямої заяви, що «нам зараз не до культури», я не чув ні від кого. Можливо, таке твердження було під час Другої світової війни і дійшло до нас з того часу. В умовах нинішньої війни я, слава Богу, не пам’ятаю, щоб хтось з офіційних осіб робив такі категоричні заяви.

На мій погляд, культура, мистецтво, творчість – вони потрібні завжди. А під час війни, тим більше. Культура зараз виступає елементом, що консолідує нашу націю, в якій, і ми маємо це визнати, бурлять мовні та історичні пристрасті, розкриваються якісь причинно-наслідкові зв’язки, які формували нас як особистостей, і які привели нас до того, що ми маємо.

Я бачу що відбувається і у нас в Україні, і в Європі, і можу зазначити, що ми не можемо скаржитись на відсутність інтересу до нашої культури, на відсутність уваги до якихось мистецьких проєктів.

З іншого боку виконавці та культурні діячі, які після початку війни поїхали  до Європи та в інші країни світу, мають чіткий напрямок і чітке розуміння чим вони можуть займатись в умовах війни, знаходячись в вимушеній еміграції. Та оскільки я зараз перебуваю в Україні, то мій інтерес, моя увага сконцентровані на тих людях, які безпосередньо знаходяться на лінії фронту і воюють, або на тих, хто в перший період війни, як і я, стали на захист країни зі зброєю у руках, а потім, коли ситуація стала більш-менш спокійною і росіян відкинули від Києва, були розформовані і зараз допомагають армії, хто чим може. Ці люди: актори режисери, співаки, музиканти, оператори – зараз знаходяться на роздоріжжі. Вони не знають що їм робити, якщо вони не мають професійної військової підготовки і тому не можуть достатньо ефективно воювати на передовій, а в самій країні через війну якихось культурних та мистецьких проєктів майже не відбувається. Тобто їх основні професії не затребувані.

РОМАН МАЦЮТА: «Ті, хто зараз прийшли зі зброєю на нашу землю – це якесь непорозуміння, породжене відсутністю культури в Росії останні 20-30 років» - ФОТО

– Так, на мій погляд, Ви дуже чітко виділили проблему – чим під час війни займатись людям творчих професій, як їм, вибачайте за прямоту, заробляти гроші, коли театри в країні майже не працюють, а кіно взагалі не знімається? Як Ви вважаєте, може держава повинна розробити якийсь план підтримки людей творчих професій?

– Я хочу зазначити, що я зараз не знаходжусь в середині подій Міністерства культури України, Українського культурного фонду та інших офіційних структур, щоб знати які в них плани, чим вони займаються. На мій особистий погляд, офіційні органи влади, які мають пряме відношення до культури, повинні розробляти якусь стратегічну перспективу у цьому напрямку. Як це повинно виглядати, в якій формі  це має працювати – цим вже хай займаються наші компетентні фахівці. Вони можуть і повинні зробити так, щоб запропонована ними програма була актуальна і максимально ефективна…

Знімати зараз якесь патріотичне військове кіно на фоні тих подій, які відбуваються у країні, я не вважаю доречним. Вважаю, що повинен пройти певний час для того, щоб люди усвідомили, пережили ще раз все у думках, зробили певні висновки, зробили аналіз, а вже потім, на підставі цього аналізу, приступати до роботи над фільмами про цю війну. Знімати сьогодні кіно про цю війну – ще зарано. Зараз доречно знімати документальні фільми про війну, або якісь невеличкі сюжети. Не більше.

Можливо, якщо держава вважатиме за доцільне цим займатись, варто знімати фільми на історичну тематику. Це можуть бути патріотичні теми з історії козацтва. Це дуже великий пласт, який ще у повній мірі не підіймався нашим кінематографом. А там – знімати і знімати! І дуже корисно було б у таких фільмах на козацьку тематику провести паралелі з сьогоднішньою війною. Це повинні бути проєкти на кшталт серіалу «Козаки. Абсолютно брехлива історія» у якому я мав честь зніматись. Вважаю, що в нас вийшло дуже якісне кіно і цей серіал – номер один в Україні за якістю постановки і за якістю продукту.

Ще, можливо, варто звернути увагу на якісь драматичні історії, які будуть глядача трішечки відволікати від війни, але налаштовувати на певні розсуди.

Якщо вже ми говоримо про патріотичне кіно, то можна згадати, що у Радянському Союзі під час другої світової війни почали знімати фільми про відомих історичних діячів: Івана Грозного Олександра Суворова, Олександра Невського, Михайла Кутузова. І це було правильно в плані підняття морального духу не тільки солдат, а й суспільства. Взяти фактаж з минулого і провести паралелі з сьогоденням. В нашій історії також є дуже багато видатних історичних постатей, життя і здобутки яких можуть стати гарним прикладом, мотиваційним стимулом для українців. Це дуже ефективний засіб підняття морального духу населення. Це вкрай необхідно зараз!

Тому я б на місці наших кінодіячів знімав би зараз історичні картини і драми. Але драми – життєві, а не про війну. Драми на тему стосунків у сім’ї, взаємовідносин людини і суспільства, відношення держави до окремої людини. Ці теми змушують людину замислитись, заглянути в себе.  І там, десь в глибині душі, приміряти всі ці історії на себе. Саме цей процес багато в чому перетворює людину з простого споживача на розумну людину. Я б так сказав…

РОМАН МАЦЮТА: «Ті, хто зараз прийшли зі зброєю на нашу землю – це якесь непорозуміння, породжене відсутністю культури в Росії останні 20-30 років» - ФОТО

 «Зараз ми маємо загрозу – залишитися без нічого, тільки з ненавистю».

 – Тоді як Ви вважаєте, у чому причина всіх тих звірств, які творять російські військові у нашій країні? Бо хай там як, але у нас з ними спільне минуле, були дуже тісні з часів Радянського Союзу культурні контакти. І ось цей «братський народ» приходить до нас в Україну і поводиться зовсім не «по-братськи».

– Ви розумієте у чому справа?.. Ми зараз стикнулися з такою жахливою трагедією, ми побачили, що у 21-му сторіччі може  відбутися таке варварство, яке відбулося в Україні руками оцих… Я навіть не знаю як їх назвати. Це не варвари. Це не тварини. Це – недолюди якісь. У тих же варварів була якась ціль, вони чогось хотіли. У них була якась ідея. А ті, хто зараз прийшли зі зброєю на нашу землю – це якесь непорозуміння… Непорозуміння, породжене відсутністю культури в Росії останні 20-30 років. Оці наслідки культурного розвитку, чи вірніше – занепаду Росії, ми бачимо зараз в Україні.

Я колись, років 20 тому, казав своїм друзям, що якщо Вірка Сердючка співає у Кремлівському палаці і весь істеблішмент російський – це вважає за мистецтво, то через 20 років у нас мавпи побіжать по полях з автоматами. Так і вийшло.

Ви думаєте, що ті росіяни, які з піною у рота відстоюють Пушкіна чи Достоєвського, їх читали взагалі? Що ті російські молодики, які вбивають зараз наших співвітчизників, наприклад, знають хто такий Висоцький або хто такий Бродський? Ви думаєте, що вони читали хоча б один вірш Єсеніна? Та ніколи в житті я в це не повірю! Це просто – недолюди! Вони там у Росії зростили цих недолюдей за допомогою телевізора, а потім посадили на танки і вони вдерлися сюди. Все!

–  Зараз у нас на тлі тих звірств, що творять росіяни в Україні, іде тотальна дерусифікація і десовєтізація. У тому числі і у сфері культури. Я вже казав, що так вийшло, що у нас з росіянами загальний культурний спадок. Багато видатних українських режисерів знімали за часів Радянського Союзу справжні кіношедеври, а зараз їх збираються забороняти тільки за те, що це «совєцкій» фільм, або в ньому підіймається тема Другої світової війни. Тобто, зараз критерій один: все «совєцке» або російське – це однозначно погано і повинно бути заборонено. Проте якщо ми ось так «бульдозером», згорнемо все на смітник, то з чим залишимось?

– Я у фейсбуці у когось побачив пост про вирізаний фрагмент з фільму Георгія Данелія «Кін-Дза-Дза» і потім навіть зробив перепост цього матеріалу у себе на сторінці. У цьому вирізаному радянською цензурою епізоді старий торговець розповідає, чим відрізняється Пацак від Чатланіна. Колись на планеті де відбуваються дія фільму була розвинена цивілізація, панували мир, щастя, благополуччя. «А потім прийшли вони, Пацакі. Ми їх прозвали пацаками, пацак – це м’ясник старою мовою, а як вони називалися насправді, ніхто вже не пам’ятає. Тоді то був інший народ. Вони вбивали, ґвалтували, грабували, вони знищували все на своєму шляху. Ми боролися з ними і поступово робилися, як вони. Нас вела вперед ненависть, і вона призвела до перемоги. А коли ми перемогли, то жодних інших почуттів, окрім ненависті, у нас не лишилося. Усі інші почуття випалила війна. Ми прокляли Пацаков на віки. Ми створили індикатори, які показують наявність пацацької крові у людини, навіть якщо вона розведена у сто разів. Якщо ти нащадок Пацака, то червона лампочка покаже це. І так буде у твоїх дітей і онуків, до кінця віків. Тому що ніхто не поєднується з пацаками. Але, це вже не має жодного сенсу, тому що чатлане самі стали як пацаки» – закінчив свою розповідь старий торговець.

Хтось прочитав це і просто посміявся. Хтось почав лаятись, що знову щось пишуть про цей «совок». І я впевнений, що мало хто замислився і прийняв все прочитане на свій рахунок. Бо все, про що йдеться у цьому епізоді, це майже про те, що в нас відбувається зараз. До нас прийшли російські «пацаки» і наша ненависть до них безумовно приведе Україну до Перемоги. Проте нам важливо у цій боротьбі самим не стати пацаками.

Люди в основній своїй масі не люблять приміряти на себе щось негативне. Виправдати себе, поставити себе на Світлу сторону і зазначити, що саме я молодець, а всі інші – ні, це присутнє в тій чи іншій мірі майже в кожні людині. Це – людська природа. А от за допомогою аналізу і розуму бути схильним до самокритики – на це мало хто спроможній.  Тому той, хто уважно прочитав той пост, він зрозумів, що «чатлани» – це ми. І ми маємо таку загрозу – залишитися без нічого, тільки з ненавистю.

Це відповідь на Ваше питання про «бульдозер». Все вимести, все знищити – залишити тільки ненависть до ворога, вірші Тараса Шевченко і співати про калину… Я вважаю – це помилковий шлях, якщо ми будемо автоматично забороняти все, що має будь-яке відношення до Росії, або до Радянського Союзу. Особливо, якщо це стосується мистецтва. У такому разі ми можемо колись самі перетворитись на пацаків.

Хіба можна, наприклад, заборонити німецьку мову і німецьку культуру, тільки за те, що Гітлер був німець? Ні.

Я часто згадую свого діда, який воював під час другої світової війни, брав Берлін, був важко поранений. Для нього тема війни завжди була дуже болюча. Він багато розказував мені про війну  і для нього самою страшною, самою образливою лайкою було слово «німець». Він коли дуже на когось злився, то завжди лаявся – «німці @бані». Для нього більшої наволочі, більших покидьків не було. Та якось вже наприкінці життя він сказав моєму батькові: «Знаєш, синку… мабуть, потрібно з ними миритись. Дітям якось треба жити далі. Що ж їм також жити постійно в ненависті?» Тобто минуло шістдесят років від кінця війни і він переборов свою ненависть. Я був дуже здивований, бо звик, що німці для діда – це вороги назавжди.

Я впевнений, що будь-яка війна, вона обов’язково закінчиться миром. Після війни минуть роки, зміняться покоління і саме їм, нашим онукам потрібно перенести у свій час не тільки ненависть до ворогів, а любов до своєї країни. Оце я вважаю головним.

Розмовляв Віталій Баранник.

Інтерв’ю записане 9 червня 2022 року