Зафар Махмудов: «Заняття музикою можна порівняти із заняттями спортом — для того, щоб досягати якихось нових вершин, потрібно постійно тренуватися»
Він вже понад 10 років працює в театрі ім. Лесі Українки в Кам’янському, а ще викладає в музичному коледжі ім. Мирослава Скорика. За цей час встиг створити місцевий джаз-бенд, який вже має своїх прихильників в нашому місті. Сьогодні,12 квітня, свій 40-річний ювілей відзначає музикант і педагог Зафар Махмудов. «Пильний погляд» поспілкувався з ним напередодні про те, з чого починався його шлях до музики, яку роль в цьому зіграв балет, як кларнетист став саксофоністом, чому йому не до вподоби оперні вистави, а робота в театрі Кам’янського навпаки дає можливість різноманітного розвитку, а ще про музикальну родину й азійську кухню.
– Зафар, розкажіть, якщо можна, про свою сім’ю.
– Мій батько родом із Середньої Азії, але навчався він в Україні в Донецькому медичному інституті. Там він познайомився з моєю мамою, яка навчалася там же, але на два курси молодше. Мама — українка, родом із Покровська. Вони одружилися і після закінчення інституту поїхали до Таджикистану, де я і народився у 1985 році. Але у 1992-му, після розвалу Союзу, ми приїхали в Україну, на батьківщину мами у Покровськ. Там я і пішов у перший клас. Тож усе моє усвідомлене життя пройшло саме в Україні.
– Коли Ви почали займатись музикою та чому зробили такий вибір?
– Ще в початковій школі, коли мені було десь 9-10 років, мама мене «здала» на танці (усміхається). Я думав, що танці, це щось на кшталт популярного тоді брейк-дансу, щось сучасне і цікаве, тому особливо не заперечував. А заняття в нас проходили в місцевому Палаці культури, і я там побачив табличку «Бальний зал». А в мене тоді була стійка асоціація, що бальні танці — це пачки, колготки, пуанти тощо. І тоді я твердо заявив мамі, що танцями я нізащо займатися не буду. Мій старший брат на той час вже закінчував музичну школу по класу кларнета. Й мама сказала, що тоді я, як і брат, займатимусь музикою. А я був готовий на що завгодно, тільки б не танцювати в балеті (сміється).
Спочатку хотів вчитися грати на саксофоні. Тому що, як і більшість дітей, «повівся» на цей красивий і блискучий інструмент. Але викладач сказав, що починати треба з кларнета, а вже потім опановувати саксофон. Тож можна сказати, що вчитись грати на кларнеті я тоді почав вимушено. А потім, коли з’їздив на конкурси, почув, як грають старші студенти — мене це все захопило. І я вирішив, що буду вступати до музичного училища. Закінчив я його в Бахмуті, після чого вступив до Дніпропетровської консерваторії ім. Глінки.
– А чому вирішили вступати ще й до консерваторії?
– Навчання в училищі дає основну базу. І якщо ти в цей час не «провтикав», то тоді під час навчання в консерваторії в більш дорослому й усвідомленому віці, ти можеш більш поглиблено допрацьовувати деякі речі. І для тебе відкриваються якісь нові можливості. Я, наприклад, під час навчання в консерваторії вже почав працювати у Дніпровській філармонії.
Я вважаю, що заняття музикою можна порівняти із заняттями спортом. Тут не можна стояти на місці й для того, щоб досягати якихось нових вершин, потрібно постійно тренуватися, потрібно розвиватися. Зараз, наприклад, у ютубі можна подивитися дуже багато цікавих речей і черпати звідти багато корисної інформації. Коли я вчився, у нас усього цього не було. А зараз інтернет надає великі можливості для самоосвіти, для саморозвитку. Просто зараз на все це через роботу не вистачає часу. Якби було більше вільного часу, я б ще вчився і вчився.
– Як Ви опинилися в Кам’янському театрі?
– У 2009 році я закінчив навчання в Консерваторії. Продовжував працювати у філармонії й паралельно трохи викладав у школі. У 2011 році ми з дружиною переїхали до Кам’янського, тоді ще – Дніпродзержинська. І я почав викладати тут у музичному училищі, але ще три роки продовжував працювати у Дніпровській філармонії. А вже у 2014 році мені запропонували роботу в оркестрі Театру імені Лесі Українки. Після цього, я вже повністю осів у місті. Зараз продовжую поєднувати роботу в театрі та викладання.
– А коли Ви захопились джазом?
– Порівняно зі своїми однокурсниками, зі мною це сталось досить пізно. Але я думаю, що тут причина якраз у саксофоні. Мої однокурсники були саксофоністами й автоматично «підсаджувалися» на джаз. А в мене профільним інструментом був кларнет. На саксофоні я почав грати вже тут у театрі. Це споріднені інструменти, але практики у мене не було і я освоював його вже тут.
Робота в театрі вона помітно відрізняється від того, чим ми займалися у філармонії. Для музиканта, це зовсім інше ремесло. У філармонії ми грали академічну музику і там у нас був зовсім інший формат роботи. У театрі музиканти працюють по-іншому. Можу зізнатися, що в театрі я, як казали мої викладачі свого часу, навчився грати «і по нотах, і по весіллях». Саме тут я навчився грати «під мінус» і тут же захопився джазом.
– А справді по весіллях Вам доводилося грати?
– Звичайно. І не тільки на весіллях, а й на похоронах, і на інших якихось заходах. Періодично запрошують, і якщо в мене є час і можливість пограти десь на стороні без шкоди для основної роботи, то я погоджуюся. Запрошують переважно пограти на саксофоні. Я, звісно, пропоную пограти й на кларнеті, але здебільшого люди не знають, що це за інструмент і на що він здатен. А кларнет був винайдений ще наприкінці 17 століття і завоював популярність ще задовго до появи саксофона, який є відносно молодим інструментом.
– Як з’явилася ідея створити в театрі свій джаз-бенд?
– Бажання таке з’явилося досить давно, але були певні проблеми, пов’язані з відсутністю музикантів. У нас у театрі на саксофоні грала тільки Ольга Біленко, а я тільки почав його освоювати. А для повноцінного джаз-бенду потрібно, щоб у його складі було мінімум п’ять саксофонів. Це без урахування інших інструментів. Але у мене в училищі були талановиті хлопці, яких я згодом зміг дещо навчити, і ми почали з ними під час навчального процесу організовувати якісь ансамблі. І десь за пару років до прем’єри концерту “Джаз-бенд. Улюблені хіти” я зрозумів, що в принципі є люди, з якими можна щось створити.
– Не шкодуєте, що проміняли свого часу роботу у філармонії на роботу в театрі?
– У жодному разі. Театр дав мені зовсім інший досвід. Тут у музикантів зовсім інша специфіка роботи. Не буду говорити за інших, тому що всі люди різні, і стовідсотковому «класику» й «академісту» може бути некомфортно в театрі, але мені тут дуже подобається, мені тут цікаво. Саме робота в театрі допомогла мені полюбити той же джаз. А ще робота в театрі дала мені можливість подивитися «з ями» як це все відбувається, а то у Філармонії ми весь час на сцені сиділи й грали симфонії та увертюри (сміється).
Мене, до речі, і до Оперного театру запрошували, ще коли я навчався в Дніпрі, але оперна музика мені ніколи не подобалася. Я ніколи не хотів «сидіти в ямі» і грати багатогодинні «полотна». Там же вистави та балети можуть іти по 3-4 години. І весь цей час потрібно грати. Зрозуміло, що це своєрідна вершина музичної творчості, але мені це не особливо подобалося. Мені тоді хотілося грати на сцені, і робота у філармонії мені теж дала мені в цьому плані великий досвід.
– Ваша дружина теж має відношення до музики?
– Так, ми з нею якраз і познайомилися в консерваторії, вона навчалася двома курсами молодше за мене, по класу баяна. Дружина теж працювала в музичній школі, але зараз, можна сказати, займається домашнім господарством і вихованням нашого сина.
– Сина теж долучаєте до музики?
– Намагаємося. Йому скоро виповниться одинадцять років і десь із шести років він вчиться грати на духових інструментах. Ми спочатку хотіли, щоб він теж навчався грати або на саксофоні, або на кларнеті, оскільки я володію цими інструментами. Але навіть якщо ти сам викладач, навчати свого сина доволі непросто, бо він не ставиться до мене, як до вчителя. І саме тому я не можу на нього сильно «натискати», коли ми займаємося. Бо тоді ми починаємо сваритися.
Тому я його «віддав» своєму колезі, дуже талановитому викладачеві Олександру Миколайовичу Мельникову. Він сам тромбоніст й почав навчати грати сина на інструментах, споріднених з тромбоном: альт-тромбон, тенор-тромбон і ще блок-флейта. А вже вчитися грати на тромбоні він буде з наступного року, бо там потрібен певний зріст.
– Вашому синові подобається займатися музикою чи він просто змушений підкоритися вашому авторитарному рішенню? Може він хотів би бути футболістом або інженером, а ви його змушуєте на тромбоні вчитися грати?
– Зізнаюсь, що я в його віці був просто зачарований футболом. Ми у дворі м’яч ганяли з ранку до вечора. Що стосується музики, то мама мене примушувала займатися. І якби мені запропонували піти в секцію футболу, я побіг би туди із захопленням. Я одного разу навіть попросив маму, щоб мене записали на футбол, але вона не погодилася: «Ні, ніякого футболу — у тебе ноги плоскостопі». Вона чомусь не особливо вітала спорт.
Що стосується сина, то ми з дружиною на нього якоюсь мірою дійсно «натиснули» і не залишили йому вибору. Але це на благо. Зараз діти весь час проводять у своїх гаджетах і їх дуже важко відірвати від цього кіберсвіту.
На жаль сучасним дітям узагалі нічого не подобається крім комп’ютерів і телефонів. Тому ми з сином домовилися: «Ти музичну школу закінчуєш, а далі вирішиш сам — вступати тобі в музичний коледж чи ні».
– У суспільстві є певний стереотип, що людина родом з Азії має обов’язково вміти гарно готувати. Наприклад, смажити шашлик? Чи пригощаєте Ви їм гостей, тим більше що ми розмовляємо напередодні Вашого ювілею?
– Я не скажу, що я великий майстер у цій справі, але вмію. Не ас, звичайно, але смажити м’ясо я дійсно люблю. Хоча насправді моєю фірмовою стравою має бути плов. Я хоч і народився в Таджикистані, але за батьком я — наполовину узбек. Я справді знаю, як готувати плов, але давно цим не займаюся. Плов у нас готує дружина. У неї це виходить краще. Я можу допомогти їй морквину нарізати, цибулю почистити, але до самого готування — не торкаюся. А шашлик — це однозначно моя страва. Я завжди його готую і з задоволенням пригощаю гостей.
Розмовляв Віталій Доброгорський.
