Юлія Азізова: «Я щаслива, бо на своєму місці, поруч зі своїми людьми й зі справою, яку люблю»
Почавши займатись акробатикою в дитинстві, вона вже тоді вчилась долати свої страхи під час виконання вправ. Зараз вже навчає цього своїх вихованців. Ще маленькою дівчинкою випадково потрапив на заняття з акробатики, вона захопилась драйвом цього виду спорту. Потім, як у всіх цілеспрямованих людей у спорті, в неї були перемоги та поразки, падіння та злети. Після завершення спортивної кар’єри, вона стала навчати тих, хто, як вона раніше, вирішив спробувати свої сили у цьому видовищному напрямку. Про складні сальто й золоті медалі вихованців, щирість без фальші, “страшні старти” на Геловін, власноруч створений дизайн грамот для учнів та про особисте – кохання, яке почалося під звуки сирен 24 лютого 2022 року – тренерка з акробатики ДЮСШ №4 Юлія Азізова розповіла в інтерв’ю «Пильному погляду».
– Юліє, розкажіть про своє дитинство. Як почалось Ваше знайомство з акробатикою?
– Я корінна мешканка Кам`янського. Виросла на Лівобережжі. Навчалась у школі № 30 всі 11 років.
Але до того, як я пішла до школи, з акробатикою мене познайомили двоюрідні брати по татовій лінії, які займалися цим видом спорту. Вони мене забирали з дитсадка та вели у 44-ту школу, де тренування проводила Тетяна Анатоліївна Котова. А вже коли я пішла до школи, то стала тренуватись у своїй 30-й школі в Лариси Петрівни Коновалової. Лариса Петрівна тримала мене, навчаючи перекидів та різних стрибків, а я була в шоці від того, що в мене все майже відразу виходило. Вважаю, що вона мій перший і єдиний тренер, бо саме вона мене навчила всіх акробатичних елементів і навіть зараз мене навчає, але вже як тренера.
На її тренуваннях я дізналась, що акробатика така багатогранна, що існує набагато більше акробатичних вправ ніж “шпагат” та “колесо”. А в мене все виходило не те що легко, а просто з кайфом. Мені подобалось, що я докладаю зусиль і в мене виходить щось нове і цікаве.
Тому школа №30, можна сказати, мій другий дім. В ній я почала займатись акробатикою, а зараз тут вже треную своїх учнів.
– Тож після школи вже знали, що хочете бути тренером?
– Так, я ще з дитинства цього хотіла. Тому інших варіантів і не було. Десь у 10-11 класі, коли вже треба було вирішувати, куди подавати документи, ми з моєю сестрою міркували та “приміряли” для мене різні професії. Вона пропонувала і на стоматолога йти вчитись, і на стюардесу, була навіть ідея стати патологоанатомом. Але це все зовсім було не моє, я конкретно знала, що хочу стати тренером. Тому подала документи в один навчальний заклад, на одну спеціальність без інших запасних варіантів.
Вступила до Дніпропетровського державного інституту фізичної культури і спорту. Отримала диплом бакалавра, а потім закінчила там же магістратуру у 2016 році.
– Розкажіть про своє перше змагання
– Це був чемпіонат Дніпропетровської області зі спортивної акробатики. Я виступала у жіночій групі, і для мене це був дуже надихаючий досвід. Наш виступ завершився перемогою — ми стали першими, що стало сильним стартом і додало ще більшої мотивації рухатися вперед у спорті.
– Пам`ятаєте свою першу нагороду? Та яку вважаєте найціннішою і чому?
– Коли прийшла до Лариси Петрівни на тренування, наступного дня вона організувала змагання з ОФП і я посіла третє місце. Була дуже щаслива. А на першому для мене чемпіонаті ДЮСШ №4 я виступала в жіночій парі й ми стали чемпіонами. Мама розповідала, що я тоді йшла по скверу зі спортшколи й несла грамоту перед собою з гордістю, щоб всі бачили.
Грамот і дипломів у мене дуже багато — чесно кажучи, я їх навіть не рахувала. А от медалей небагато, лише дванадцять, бо в моєму дитинстві їх не вручали на кожних змаганнях, як це відбувається зараз. Тому для мене кожна медаль має особливу цінність.
У 2018-2019 роках я вирішила спробувати себе у новому для напрямку – тхеквондо. Займалась у тренера Романа Вікторовича Курися. Навіть стала другою на чемпіонаті Україні у розділі “пумсе”.
– Що найскладніше було для Вас у виконаннях акробатичних вправ, що вдавалося найкраще?
– Найлегше мені було сісти на шпагат, я і зараз без розминки сідаю на нього. Але з часом відчуваю що трохи “дерев’янію”. В основному я виступала в трійці “нижньою”, і тримати, кидати та балансувати в мене виходило добре.
А ось з акробатичними стрибками не все було легко. Я вмію стрибати фляк і сальто. Але якось на тренуванні в мене трапився “заскок” – під час виконання вправи, розбіглася почала робити стрибок і відразу чомусь передумала його доводити до завершення. Впала сильно, кров потекла з носа. Нічого не зламала, все закінчилося добре, але страх залишився. Тож потім свої стрибки на змаганнях я робила тільки під час виступу, бо знала, що треба їх виконувати. Але на тренуваннях сама не стрибала, бо було страшно, робила це тільки з підтримкою тренера.
– Що відчували, коли завершили виступи як спортсменка?
– Свої виступи як спортсменка я завершила на чемпіонаті Дніпропетровської області. Я тоді виступала у жіночій парі, і ми посіли перше місце — символічне й красиве завершення етапу. У той момент я ще не до кінця усвідомлювала, що це фінал, тому особливих емоцій не пам’ятаю. Але згодом, коли вже дивилася змагання на відео, з’являлася легка туга — хотілося вибігти на килим і зробити хоча б один елемент.
Зараз, дивлячись на своїх спортсменів, я відчуваю гордість за них. Вони такі сильні й сміливі, і, мабуть, сьогодні я вже не змогла б відчувати себе на килимі так впевнено, як вони. На жаль, майстром спорту я не стала, якось не склалось. Закінчила свою карʼєру з розрядом кандидата у майстри спорту України.
– А коли Ви отримали посвідчення тренера?
– З 2015 року працюю тренером викладачем в ДЮСШ №4, а трохи згодом ще почала працювати й інструктором-методистом.
– Скільки у Вас зараз учнів?
– В мене тренується близько 60 учнів, кожен з них по-своєму цінний для мене. Ян Лєншин та Євангеліна Остапенко – чемпіони України в змішаній парі та бронзові призери міжнародних змагань. Вони завершили вже свою спільну карʼєру. Ян навчається у Києві на кінооператора, а Євангеліна продовжує виступати у складі жіночої пари.
Зараз тренується перспективна жіноча пара Кіра Валеєва – Вікторія Киприч. Дівчата дворазові бронзові призерки чемпіонатів України. Вірю, що попереду їх чекають ще кращі результати. Також в мене є жіноча група Дарʼя Неділько, Єлизавета Григорʼєва, Олександра Трухан. Старанні дівчата, були срібними призерками чемпіонату України, багаторазовими переможницями обласних змагань. Всі ці спортсмени, це не тільки моя праця, а праця нашої тренерської бригади Лариси Коновалової та Катерини Киприч. Тренуємо дітей ми разом.
– Як Ви допомагаєте вихованцям подолати страх перед виконанням складного сальто?
– Спочатку навчаю зі страховкою, впевнююсь що дитина розуміє, що і як треба робити. А коли вже без страховки робимо, то тільки з моєю підтримкою. Майже всім страшно робити першого разу. Намагаюсь пояснити, що вона може та вміє, що страхи це тільки в голові, і їх потрібно відігнати від себе, що треба робити так само, як і зі страховкою, і тоді все вийде. Кажу їм давай ти робиш, а я буду боятись замість тебе. Іноді жартую, це трохи розслабляє.
Мені також страшно як і їм, адже не знаєш, що дитина зі страху може зробити, тому відточуємо елементи до повної впевненості.
– Акробатика — це командний вид спорту. Які вправи Ви даєте своїм вихованцям, щоб навчити партнерів довіряти одне одному на 100%?
– Довіра в акробатиці не з’являється від однієї вправи — це результат багаторічної роботи в парі чи групі. Щоб навчити партнерів довіряти одне одному, ми починаємо з базових парних вправ і підкачки, де вони тримають один одного. Поступово додаємо більш складні елементи, і довіра формується природно — спортсмен відчуває, що його завжди підстрахують, і сам навчається підтримувати партнера.
– Ви вірите у забобони і як ставитесь до тих, хто вірить та щось таке незвичайне робить, чи носить із собою, виходячи на килим?
– Коли була спортсменкою, ритуал був один – не підвести тренера, а вона нам кулачок завжди показувала. В забобони не вірю, або не знайшла той забобон який мені допомагає. Але деякі мої вихованці у них вірять і, я їм в цьому допомагаю. Одній потрібно, щоб по ногах поплескала, інша малює губи щасливою помадою, ще в одних – знімати виступ потрібно тільки на їх телефон, бо у них так краще все виходить на килимі.
А у Лариси Петрівни є щасливі чешки (кола вона їх взуває, діти гарно виступають). Але щось на мені вони не спрацювали, я їх взула на одних змаганнях, та гарного виступу не сталось. Тож забобони, мабуть, не моє.
– Для спортсменів як й для тренерів взагалі дуже важлива підтримка близьких людей. Тож розкажіть про свій тил, чув, що у Вас було дуже незвичне перше побачення з майбутнім чоловіком
– Мій чоловік – це мій ідеал у стосунках. Тому що він більше про вчинки, а не про слова.
Дмитро також спортсмен, баскетболіст. Навчався, як і я на тренера в Полтавському педагогічному університеті. Але працює не за своєю спеціальністю.
Він мене знайшов в соціальній мережі Інстаграм. Так і познайомились. Домовились про зустріч з ним на 24 лютого 2022 року… І, попри все, що того дня почалось, все ж таки зустрілись з ним і відтоді разом.
– За яку рису свого характеру Ви найбільш вдячні? А щоб хотіли в собі змінити?
– Моя найкраща риса — цілеспрямованість. Коли ставлю перед собою мету, роблю все, щоб досягти її найшвидшим і ефективним шляхом. Моя найгірша риса — це інколи невміння повністю контролювати емоції. Через свою прямолінійність я можу сказати зайве й ненавмисно образити близьких, навіть коли не хочу цього. Але водночас це і про щирість — я не вмію бути фальшивою.
– Який спосіб відпочинку дає Вам змогу зробити «перезавантаження»?
– Після тренувань завжди іду пити смачну каву, це моя маленька традиція, так я заспокоюсь і перемикаюсь. Також люблю їздити на машині під улюблену музичку, в цьому є якийсь особистий кайф, який знімає втому.
Стараюсь придумати для себе якесь цікаве заняття. Раніше ходила на тхеквондо, робила їстівні букети. Зараз люблю знімати й монтувати різні відео. Люблю створювати дизайни грамот та медалей для своїх учнів, намагаюсь кожного разу зробити щось нове та незвичайне, щоб дітей не нагороджували, як у моєму дитинстві, всіх однаковими грамотами. Ще люблю організовувати різні спортивні свята. З останніх новорічна казка. Також роблю “страшні старти” на Геловін, влітку організовую активний відпочинок з пробіжкою на котлован.
-Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?
– Для мене щастя — це бути в гармонії з собою: займатись улюбленою справою, відчувати підтримку близьких і мати можливість жити так, як хочеш, а не як “треба”. Чи щаслива я? Так. Не ідеально, але по-справжньому — бо я на своєму місці, поруч зі своїми людьми й зі справою, яку люблю.
Розмовляв Віктор Куленко.
