Життя на перетині з війною дитячими очима

Коли все тільки починалося, в квітні 2014-го, мені було лише 13 років. Тож як і більшість дітей, не переймалась дорослими проблемами… Екзамени ще не скоро, займалась танцями, навчалась, проводила час з друзями, на вихідних відвідувала бабусю, яка мешкає у селищі Новотроїцьке, що за 44 км від Донецьку.

Автор: Інна Бондаренко

Раніше я дуже часто відвідувала Донецьк! Це місто мого дитинства, яке я бачила ще дитячими очима, та, яке я не побачу ще невідомо скільки, та чи побачу взагалі… 

Донецьк — це місто мільйонів троянд, і саме таким він запам’ятався. Перше місто, куди ми їздили у подорож із класом, де разом відвідували цирк, парк Шевченка, аквапарк та всім відому Донбасс Арену. Місто здавалося світлим, чистим та таким дитячим…

А потім все змінилося. 

Пам’ятаю, як йшла у магазин, а на проїжджій частині стояла колона військових автівок, зовсім різних, навіть ще невідомих мені назв. 

Як я дихала свіжим повітрям на балконі своєї квартири, аж раптово з-за обрію сусіднього дому вилетів військовий гвинтокрил, який летів на рівні п’ятого поверху багатоквартирного будинку. З того часу все й почалось. Навіть через кілька років варто закрити очі, і знову легко почути вистріли з рушниць та автоматів, минометів, реактивної системи залпового вогню «Град» та інше. 

Пам’ятаю, як мама склала сумку з документами, грошима та усім першим необхідним. На випадок, якщо вночі почнеться обстріл і доведеться усе терміново покинути. 

Було дуже страшно. Страшно, коли ти лягаєш у ліжко ввечері та не знаєш, чи прокинешься зранку… Страшно, коли прокидаєшся уночі від пострілів та тремтіння стін багатоповерхівки… Страшно, коли батьки повідомляють тобі, що, якщо постріли збільшаться — треба бігти до бомбосховища… Страшно, коли на полицях магазину більш за все не вистачало гречки, солі, хліба та сірників…

Один вечір 2014 року я запам’ятаю на все життя. Гостюючи у бабусі, ., що мешкає на лінії розмежування – у селищі Новотроїцьке, я пішла до подруги. Вона тоді жила у своєму домі по сусідству. Ми грали на комп’ютері, спілкувались та сміялися, вже звикши до пострілів та зовсім не помічаючи їх. Як раптом почули сильний вибух на подвір’ї.  У всьому будинку вимкнулося світло, а ми побігли до підвалу, ледве відкривши двері будинку, які засипало склом та шматками цегли. Це жахливі хвилини мого дитинства, жахливі збитки для родин, які пізнали горя втрати будівлі.

Тож поки йшли активні бойові дії, в гості до бабусі доводилося їздити з великим острахом, аби навідати її. Вона живе одна, зовсім одна у маленькій хатинці. З господарства у неї 2 собаки, 3 кота та 5 курочок. Їй дуже страшно бути одній, коли через одну хатину у полі стоїть військова частина. Це приблизно 2 кілометри від нашого будинку.

Тож майже кожного вечора ми чуємо постріли з нашого та в наш бік. Адже покидати місто, де бабуся провела багато років свого життя, де вийшла заміж та виростила дітей — вона не хоче. Це її дім, її земля. Праця, якій вона віддала 50 років свого життя. Люди пенсійного віку прив’язані до землі, на якій виросли, іншого вибору для них немає.

Новотроїцьке — це селище на передовій, біля головного пропускного пункту між Україною та ДНР. Нижчі вулиці селища пізнали біди та горя найбільше: розбиті хати, снаряди, що прилетіли до подвір’я та не розірвалися, та уламки тих, що розірвалися. Повністю знищені вулиці, звалені стіни покинутих наспіх домівок, які люди будували все своє життя, куди вкладали усі кошти…

«Війна — це горе, сльози та біль. Адже жодну людину неможливо повернути назад. Діти не побачуть свого тата, жінки — коханих чоловіків, а матері — синів… —  розповідає Дар’я Шепель, мешканка селища Новотроїцького, яке опинилося в зоні бойових дій. — Це дійсно страх, яких не має контролю, над яким ти не в силах впоратися. Я досі не можу усвідомити: як людина може направляти зброю на іншу? Чому зброя взагалі існує? Залізо для убивств та каліцтв. Не за чутками знаю, як це. У жовтні 2014 року моя сім’я пізнала цей страх. Снаряд впав нам на подвір’я. Скоріше би це все скінчилося.»

Війна принесла багато втрат, не тільки матеріальних, а ще й втрат рідних. Це такі втрати, які  не компенсують ніякою матеріальною допомогою, які не забуваються, не лікуються…. 

Родина, що живе по-сусідству з моєю бабусею, зазнала таких втрат. Снаряд впав у подвір’я будинку. Через те, що сім’я не встигла сховатися своєчасно, уламки від снаряду поранили матір, вбили її чоловіка та скалічили сина, відірвавши ліву верхню кінцівку.

Життя на лінії розмежування — це страх за своє життя та своїх близьких. Страх, коли невідомий, який направив реактивну систему на населений пункт, в якому ти мешкаєш, — відібрав в тебе оселю. Страх залишитись голодним. Страх заснути та не прокинутися вранці. Страх не обійняти рідну людину. Страх за своє майбутнє. Страх за Україну…

Зовсім не про таке дитинство ми мріяли… 

Ми мріяли про дитинство без остраху, коли тебе зі спокійною душею мама відпускає до друзів на вулицю, та ти не знаєш такого страшного слова — ВІЙНА! 

Цього дитинства нам вже ніхто не поверне, і це теж втрати війни.