Про долю заробітчан часів Другої світової війни сперечались в Кам’янському
Про те, як працювали та жили остарбайтери – заробітчани часів Другої світової війни, говорили краєзнавці Кам’янського на засіданні свого клубу 17 червня.
Автор: Валентин Фіголь.
Як жили та працювали остарбайтери – добре чи погано? Про це можна сперечатись безкінечно, каже журналіст та краєзнавець Людмила Глок. Бо доля наших заробітчан часів Другої світової війни складалась неоднаково. По-різному вони потрапляли до Німеччини, по-різному їм велося там. І батьківщина після повернення зустрічала заробітчан по-різному.
Власне, заробітчанами остарбайтерів можна називати лише умовно. Бо не всі їхали працювати на гітлерівський рейх добровільно. Про це й багато іншого розповідала на засіданні краєзнавчого клубу Кам’янського Л. Глок.
Сама пані Глок почала досліджувати тему остарбайтерів років 10 тому, зацікавившись долею свого дядька Дениса Погрібного. Його примусово забрали працювати до Німеччини, і там дядько став учасником антигітлерівського опору, а в 1944 році був страчений разом з колегами-підпільниками.
Остарбайтерами, тобто «східними робітниками», називають мешканців СРСР, які добровільно чи примусово їхали працювати до Німеччини в часи війни 1941-45 років. Німці масово залучали мешканців окупованих територій до праці на заводах, будівництві, в сільському господарстві тощо. Працювати на Третій рейх їхали мешканці різних країн, але ставлення до радянських людей було особливим.
Спочатку, як розповідала доповідач, німці не робили різниці між росіянами, білорусами, литовцями та українцями. Але скоро почали відрізняти мешканців західноукраїнських територій та прибалтійських країн. І «остарбайтерами» з 1942 року називали саме мешканців старих радянських республік, утворених до 1939 року. Саме їх змушували носити на одягу знак «Ост», тримали в таборах окремо від інших заробітчан і випускали на вулицю тільки для роботи. Прогулянки були виключенням, нагородою.
Дехто з остарбайтерів по-доброму згадує роботу в Німеччині. Такі приклади наводив краєзнавець та літератор Олександр Слонєвський. Хтось одружився на заробітках, хтось займався живописом…
«Залежало від того, куди потрапиш, – зауважила Л. Глок. – Якби все було так добре – навіщо було би гнати людей до Німеччини примусом?..»
Чимало остарбайтерів повертались із заробіток інвалідами або вмирали на чужині від знемоги та хвороб. Тому скоро німці перестали агітувати, а почали зганяти людей до заробітчанських ешелонів силоміць.
«Ціну агітації ми з вами знаємо, – акцентує досвідчений журналіст Л. Глок. – А листи з Німеччини проходили цензуру, так що написати правду остарбайтери все одно не могли».
Тим більше, зауважує доповідач, в деяких листах остарбайтерів прослизають натяки на приховану правду: «Не дай вам бог жити так добре, як оце ми тут… Я так поправився, що аж схуднув на півкіла…»
Щодо заробітків, то пані Глок навела приклад. Кваліфікований робітник в німеччині зоробляв приблизно 385 рейхсмарок на місяць, заробітчанин – 80. З них остарбайтеру платили хіба десяту частину, все інше йшло на утримання самих заробітчан та різні виплати. Наприклад, частину зароблених грошей німці відправляли родичам остарбайтера. Частину наполегливо пропонували перераховувати на банківські рахунки, звідки начебто їх можна буде забрати згодом, при поверненні на батьківщину. Частину грошей остарбайтерам видавали поштовими марками – писати листи на батьківщину. Купити конверт чи марку остарбайтер не міг – було заборонено.
Дехто з остарбайтерів залишався працювати на чужині і після війни. І причини у людей для цього моли бути різні. Дехто просто боявся повертатися. Нерідко остарбайтерів після повернення додому радянська влада відправляла до Сибіру або у трудові табори на будівництва народного господарства…
«Тема остарбайтерів безкінечна! – наголосила доповідач. – Це ж сотні тисяч людських доль, дуже-дуже різних».
Пані Глок вважає тему остарбайтерства актуальною ще й через сучасний тренд до заробітчанства в Україні. Така собі національна традиція – їздити на заробітки до Європи.
