Наталія Буланова: «Росія сама вивела себе за межі цивілізованого світу»

Наталія Буланова: «Росія сама вивела себе за межі цивілізованого світу»

Це інтерв’ю вперше вийшло на сайті «Кстати+». У ньому Наталія Буланова, кандидатка історичних наук, директорка Музею історії міста Кам’янське відповідає на одне з ключових питань сьогодення: наскільки нинішня загарбницька війна, розв’язана Росією на очах усього світу, є унікальною подією в історії взаємовідносин двох країн?

(Друкується зі скороченнями. Повну версію тексту можна прочитати тут).

– Ще кілька років тому в одному з виступів на мітингу з нагоди дня пам’яті  жертв політичних репресій, Ви говорили про нескінчені війни, що їх вела Росія проти «братньої» України  протягом сотень років. Сьогоднішні події переконують нас  у вбивчому характері цього «братерства», та чи немає деякого перебільшення в тривалості взаємних війн?

– Тут є кілька аспектів. Статистика буде різною, якщо розглядати війни між Росією і Україною  в ракурсі класичної термінології, як збройний конфлікт співставних за потугою суперників, що відбувається у формі бойових дій між збройними силами.   Або якщо враховувати наявність такої  формальної ознаки стану війни, як її офіційне оголошення, що передбачено Гаазькою конвенцією 1907 р.  Втім, починаючи з XІX ст. цієї процедури дотримувались все рідше, та кількість війн у світі не зменшилась, а кількість їх жертв зросла неймовірно.

Вважається, що за кількасотлітній період відносин, дві держави воювали між собою у наближеному до класичного розуміння форматі, близько 30 разів, починаючи від княжої доби й до нинішньої російської інтервенції в Україну. Але ця цифра дуже умовна.  Термінологічні та правові нюанси, так само, як ідеологічні обґрунтування,  не міняють сутність одвічних прагнень Московії  покорити й поглинути територію сусідньої країни, покорити й знищити її народ, як мінімум – його історичні свідомість і пам’ять.

Заради досягнення цієї мети, що залишається незмінною протягом століть, Москва ніколи не обмежувала себе рамками  формальних процедур, натомість використовуючи найрізноманітніші методи  завдання максимальної шкоди супротивнику.  Від терору, позасудових розправ з активною частиною українського соціуму, примусової асиміляції шляхом  заборони рідної мови й національної культури, влаштування  штучних голодоморів,  до модернових варіантів  економічної, інформаційної, гібридної війн.

Ворожа по відношенню до України політика  проводилась керманичами  московської держави  протягом всього її існування, незалежно від назви – царство, імперія, союз, федерація, хіба що з нетривалими  нейтральними перервами.  Тому для того, щоб розглядати історію взаємовідносин московитів та українців саме як череду перманентних війн  в широкому розумінні цього явища, на  жаль,  є вагомі підстави.

А як з цим поєднуються гучні заяви російських політиків і пропагандистів про «общность исторических судеб, братские узы и духовное родство»? А останнім часом там взагалі заговорили про «один народ» . І це – на фоні реальних картин  масового геноциду, що творили «брати» під Києвом і в інших місцях…

– Нічим, крім лицемірства, нехтування історичними фактами і реаліями, звичкою використовувати історію, етнографію, лінгвістику та інші суспільні науки у якості інструменту пропаганди,  ці  сумбурні  твердження пояснити не можна.  Власне, російська влада сама  задала  тон. У липні 2021р., коли підготовка до російського нападу  на  Україну йшла повним ходом,  за підписом Путіна вийшла «програмна» стаття «Об историческом единстве русских и украинцев», що стала одним з інформаційних елементів підготовки громадської думки до майбутньої агресії.

Відомий американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер так оцінив сутність цього опусу: «Тези статті історично безглузді, але якщо він справді переймається тим, аби Росія й Україна були близькими, немає жодної людини в світі, яка б була більш винна у відсутності цих близьких відносин, ніж Володимир Путін. Він сам через свою зовнішню політику, через свої дії, своє рішення напасти на Україну зробив близькі відносини Росії та України неможливими на наступні роки й десятиріччя».

Додам, що путінська стаття з претензією на науковість – не більше, ніж перелицювання старих радянських підручників і компартійних брошур на тему про «торжество ленинской национальной политики» та  «социалистический интернационализм в действии». Комуністичною пропагандою були визначені жорсткі шаблони для розгляду історії України, її роль, як «молодшої сестри».  Історичні події в Україні мали дублювати російські процеси і бути при цьому дрібнішими, другорядними.

У ІХ ст. на землях середнього Подніпров’я довкола Києва сформувалася середньовічна держава – Русь. Московське князівство, яке в ті часи називали Заліссям, виникло на  північному сході лише через кілька століть потому. Їх розвиток у наступні століття проходив за різних історичних умов. Це визначило суттєві культурні, політичні, світоглядні, мовні відмінності.

Після монгольської навали у ХІІІ ст. історичні долі територій сучасних України та Росії кардинально розійшлися. Українські терени продовжували розвиватись у європейському контексті. Демократія, самоврядування, магдебурзьке право, релігійна терпимість, вільний економічний розвиток зберігалися в козацькій державі. Північно-східні землі Русі увійшли до складу монгольської Золотої Орди. На формування політичної культури Московського князівства мали визначальний вплив азійські традиції сакралізації деспота, рабської покори, придушення основних прав і свобод, і особистої ініціативи.

Можна довго перераховувати  відмінності – історичні, культурні, мовні, антропологічні, ментальні, що спростовують тези про «один народ». Але в цьому немає необхідності, адже в цивілізованому світі близькість народів та спільні сторінки історії не дають підстав на інтервенцію, анексію, примусову асиміляцію.  Сьогодні жодному з найрадикальніших британських політиків  не прийде в голову закликати до нової колонізації Ірландії і США, іспанцям – реконкісти Мексики й Аргентини, португальцям – Бразилії та Анголи. З часів гітлерівського аншлюсу Австрії світ значно змінився, але здається, Путін не хоче з цим миритись, і сподівається відкрутити годинник на сотню років назад. Марна справа…

Масовими вбивствами мирних громадян, включаючи жінок і дітей, причому всіх без розбору, хто опинився в небезпечному місці, незалежно від національності, мови, політичних і релігійних поглядів, навіть громадянства,  – Росія сама вивела себе за межі цивілізованого світу.  По суті, це і є нацизм, у якому вони звинувачували українців. Нацизм у чистому вигляді – коли одна нація відмовляє іншій в праві на існування. І геноцид, адже ця відмова означає «окончательное решение украинского вопроса» – шляхом  виселення та фізичного знищення українців, як етносу.

– Все таки, на Вашу думку, можна було уникнути цієї страшної війни?

– Нажаль, скоріш за все, ні. Адже російсько-українська війна розпочалась ще у 2014 році, вона триває не два місяці, а дев’ятий рік. Нинішня інтервенція є її черговою фазою.  Ймовірно, її можна було б уникнути, відтермінувати або направити по менш жахливому сценарію.  Але  виключити фактор воєнної загрози  з  російської політики по відношенню до України – не буде можливим і після розгрому окупантів і видворення їх за межі кордонів України станом на січень 2022, або навіть 2014 р. Без повної зміни системи влади і державної ідеології в Росії, через деякий час, потрібний для накопичення ресурсів і сил, «брати»  повертатимуться  знов і знов.

Мій колега і добрий знайомий Віктор Брехуненко, доктор історичних наукпрофесор Інституту археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України, присвятив цій темі велику увагу. Кілька років тому він видав книгу «Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ-ХХІ ст.», яку презентував і в нашому музеї під час чергового «Мамай-фесту». Головною темою книги  є постійність російської агресії на українські землі. Вона описує кожну з російсько-української воєн з акцентом  на елементах, що перегукуються з сучасною ситуацією на фронтах. Підсумковий розділ називається «Стратегії Путіна: спадкоємність від ХV століття».

«Теперішня війна – не є щось надзвичайне. Це типова ситуація для російсько-українських стосунків, їх логічний розвиток. Ця війна не була породженням злого генія Путіна. Він, зрештою, не придумав нічого нового. Всі його політичні, військові, ідеологічні стратегії мають прямих генетичних попередників у минулих війнах.

Це стосується і такої стратегії, як гібридна війна. Майже кожна російсько-українська війна була гібридною. Росія щоразу намагалася видати вторгнення за внутрішній конфлікт і представити його як громадянську війну. Донецько-Криворізька республіка 1919 року – це типова сучасна Лугандонія. І таких прикладів можна навести багато», – стверджує В. Брехуненко.

… Взагалі, ця тема – надзвичайно є широкою. Наостанок зверну увагу ще на один аспект. Російсько-українські війни не можна розглядати виключно як події двосторонніх міждержавних відносин, поза контекстом  глобальної геополітики. Особливо це стосується нинішньої війни, що змушує світ балансувати на тонкій грані третьої світової війни і ядерного апокаліпсису. Світова спільнота прогавила становлення нової імперії зла, забула гіркі уроки  історії становлення диктатури Гітлера, що розпалив  вогонь Другої світової війни. Нині всім притомним політикам і державним діячам світу необхідно об’єднати зусилля, щоб не допустити розвитку подій за найстрашнішим для людства сценарієм.