Світлана Зборець: “Так, я кандидат історичних наук, але школу не полишала і назавжди «приземлилася» саме в ліцеї №16”
«Пильний погляд» продовжує новий проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — кандидатка історичних наук, викладачка історії ліцею №16 Світлана Зборець. Про класного керівника від першого до випускного, неабияку витримку на весіллі випускниці, уроки історії в Луврі та роль короля Артура у запрошенні до Австрії, а ще про сльози малих після канікул: «я так за вами скучив!», людей «з чужої держави» і старі підручники та про тих, хто пише історію зараз — Світлана Зборець розповіла в інтерв’ю «ПП».
– Як сталося, що на долю Ви вибрали професію вчителя та історію?
– У родині не було педагогів, але ми жили великою сім’єю, де серед рідних і двоюрідних братів я була старшою. Виховувала всіх і ще зі школи омріяла професію вчителя початкових класів. Після здобуття середньої освіти порадили мені вступити до Криворізького педінституту. Вступила, та під час першої ж установчої сесії зрозуміла, що мені не дуже комфортно з групою, тому швиденько перенесла документи до Дніпропетровського університету на історичний факультет.
Паралельно з навчанням з 1989 року я вже працювала в ліцеї №16. Туди мене запросили спочатку вожатою, а згодом виявилося, що терміново потрібен вчитель початкових класів, то я із задоволенням прийняла цю посаду. Перед тим тодішня директорка школи Раїса Яківна Білоусова, приймаючи мене на роботу, влаштувала дуже сувору співбесіду, справжній іспит і повну перевірку педагогічних здібностей – а якщо буде така ситуація, як ви вчините? а що ви можете розповісти за новинами у світі та Україні? Весь час першого мого року роботи, мені допомагали й дуже підтримували вчителі початкової школи.
Через певний час звертаюся до керівництва, чи знайшли вже вчителя початкових класів, бо мені було сказано, що я працюю тимчасово. І тут виявляється, що і батьки, і діти вже встигли звикнути до мене, і директор школи Олексій Іванович Коршиков заявив: спокійно працюйте далі, це ваш клас, це ваша робота…
Таким чином навчалася сама, навчала дітей. І оцей мій перший клас я довела до випуску зі школи.
– Це унікальний випадок.
– Вже після отримання диплома народила донечку, і знову ж таки подальшу долю вирішив випадок. Гуляючи з коляскою по рідному Дніпробуду, раптово зустрічаю знайому, яка представляє мене невідомому чоловікову: ось ваша колега, вона теж історик. Це був професор Радій Іванович Вєтров, який несподівано запропонував мені вступити до аспірантури. Спитав про тему диплома — у мене це була «Післявоєнна освіта в Україні».
– Вам треба навчатись далі, — став наполягати на вступу до аспірантури. – Та яка аспірантура! У мене маленька дитина і купа інших проблем. Але він почав постійно телефонувати, продовжував умовляти, а згодом навіть звернувся до моїх батьків. І вже об’єднаними зусиллями вони всі мене умовили скласти кандидатський мінімум. Таким чином, бувши у декретній відпустці, я закінчила аспірантуру і захистила кандидатську дисертацію.
Після того певний час я викладала історію в університеті — та і зараз ми активно співпрацюємо з кафедрою. Так, я кандидат історичних наук, але школу не полишала і назавжди «приземлилася» саме в ліцеї №16.
З великою теплотою згадую свій перший випуск, — я вклала душу у цих дітей. Потім вони запрошували мене на свята, на свої весілля.
А одна дівчина навіть приїхала до мене додому з матусею і просить: ви будете дружкою на весіллі? Я відповідаю: та це неможливо – по-перше, різниця у віці, по-друге … А тут матуся: відмовити ви нам не можете, бо найкраща подруга нареченої навчається в Китаї, друга найкраща подруга – це якраз ви. А дочка вже вагітна, відмовляти не можна. Весілля було Романківське, з усіма їх, скажімо так, унікальними традиціями. Але я витримала.
Ми спілкуємося досі, і я вже із задоволенням слідкую за новим, молодшим поколінням своїх випускників. Ми, знову ж таки, по цей час проводимо разом з моїми випускниками вечори зустрічей. Донині тепло спілкуємося і з дітьми, і з їх батьками.
Зараз у мене вже четвертий клас, де я класний керівник, і кожний клас — для мене особливий, кожен – рідний. З першими я навчалася бути вчителем, перейшла з ними в старшу школу вже як історик, і навички вчителя-предметника здобувала разом з ними.
Другий випуск мав іншу родзинку – ми з ним мандрували світом. Я думаю, не кожен може похвалитись, що за час навчання разом з класним керівником діти відвідали 26 країн Європи. З шостого класу під час кожних канікул ми виїжджали до Європи. Так, тоді було більше можливостей для цього, була і цілеспрямована підтримка батьків. І діти накопичували кошти: це я складав із подарунків на Різдво, Новий Рік, день народження… Тобто ми з ними разом буквально захворіли на мандри.
У наступному моєму класі ми вирішили замість випускного вечора поїхати до Туреччини. Відкинули витрати на ресторани й натомість вирушили у закордонну поїздку. Мене завжди питали: а ти не боїшся – одна, з підлітками, вирушати у такі дальні вояжі? Ви знаєте, я добре знала всіх дітей з п’ятого класу і кожному могла довіряти повною мірою. З цим класом ми багато мандрували по Україні та за кордоном – все було гаразд, лишилися тільки гарні спогади.
– За що Ви любите свій предмет — історію?
– Це прекрасна всеосяжна наука. До кожного уроку готуюся дуже ретельно, використовуючи масу додаткової літератури, на це ж орієнтую й учнів. Подобається мені займатися з дітьми й наукою – кожного року мої учні беруть участь у конкурсах Малої Академії Наук, пишуть серйозні наукові дослідження. Я ніколи не нав’язую тему.
Один із моїх учнів – перший прийшов на спогад – ще в сьомому класі запитав: король Артур – реальна людина? – А ти як думаєш? Дивлюсь, серйозно замислився, і я запропонувала: давай ми трохи підростемо, і ти напишеш на цю тему свою роботу. Це був Віталік Гайт і його перше дослідження. Потім він щороку писав наукові роботи, одна з яких посіла друге місце в конкурсі з історичних досліджень МАН на Всеукраїнському рівні, і хлопця запросили до Австрії. Темою його останньої шкільної роботи для МАН було дослідження німецької архітектури Катеринославщини. Він добре знав німецьку, прийняв запрошення, успішно закінчив навчання в Німеччині й зараз працює юристом в Австрії.
Минулого року дуже успішною була визнана наукова робота для МАН Евеліни Яковчук з всесвітньої історії, яка посіла перше місце на Всеукраїнському конкурсі. Її запросили до Києва, де вручили відповідний сертифікат та Президентську стипендію. Вже у цьому році діти знову писали наукові роботи.
– Скільки ж буває таких робіт на рік?
– Не менше двох-трьох, а іноді п’ять, — все залежить від того, як я зумію зацікавити учнів. Підходять до мене і кажуть: я хочу написати наукову роботу. І я активно підтримую такі бажання. Один з учнів запропонував роботу з історії релігії. Це був цікавий, але для мене майже незнайомий напрям. Дещо я знала, але ж не настільки ґрунтовно! Разом шукали матеріали, спілкувалися з релігійними діячами, і була написана гідна робота, яка здобула призове місце на Всеукраїнському конкурсі. А загалом цього року двоє дітей посіли друге місце на обласному конкурсі МАН.
– Ви спостерігаєте вже не одне покоління дітей. Як вони змінюються?
– Безумовно, діти змінюються. По-перше, ставленням до навчання. У попередніх класах діти й батьки дуже часто купували книжки, передаючи один одному. Це було дуже приємно спостерігати, і я читала ті ж книжки разом з ними. Зараз я захоплення книгою не бачу…
У нас у травні, наприкінці навчального року, у дев’ятих класах вивчається тема «Мистецтво кінця ХІХ і XX століття». Розглядаючи тему художнього мистецтва, я зазвичай кажу учням: мій улюблений художник – Сальвадор Далі. Я вам раджу прочитати його книгу «Щоденник одного генія». Якщо прочитаєте і зі мною поспілкуєтесь, — ставлю гідну оцінку і більше нічого не запитую. Це добре спрацьовувало у минулі роки, а зараз зголошуються прочитати книгу лише одиниці.
Але нинішні діти ті самі картини сприймають по-своєму: а як система Штучного Інтелекту (ШІ) їх демонструє? Сучасні діти мають набагато більше можливостей швидко осягати новітні інформаційні технології, за якими ми, вчителі, часто не встигаємо. Тобто, діти вміють і знають більше в цьому плані, маємо це враховувати. Даю відповідно деякі завдання, наприклад, написати листа Мазепі, розпитати, що сталося з його коханою Мотрею. І до речі, діти іноді ставлять такі питання ШІ, що ти сам би й не вигадав. Наприклад, як могла б закінчитися визвольна війна Богдана Хмельницького або Північна війна за певних умов, яких нових героїв ці війни мали б виявити.
Змінюються і відношення між учнями й вчителями, діти стали більш вільними та відкритими. Це – на краще. Інколи відчуваєш, що навіть батьки не знають певних ситуацій, які довіряють тобі, вчителю, класному керівникові. Дуже приємно, коли після канікул ти стоїш на першому поверсі, зустрічаєш дітей, а вони підбігають з обіймами. Відчуття таке, що вони сумували за школою, бажали просто доторкнутися до вчителя.
Один учень з п’ятого класу, — така щира дитина, — вийшов після хвороби та відразу ж прибіг до мене в кабінет – заходить і плаче: я так за вами скучив. Заради такої хвилини можна вважати життя прожитим недаремно. – І я за тобою сумувала. – Можна я просто у вас посиджу? – Заходь.
Сьогодні діти здаються мені ближчими до вчителя. Можливо, це наслідки онлайн навчання ще з початку пандемії, можливо, і війна відіграє свою роль, бо всі ми у біді стаємо ближчими одне до одного. Ми зараз навчаємося у дві зміни, це важкувато, але ми спілкуємося наживо – діти перед тобою, а не на екрані монітора. Ліцей має два укриття, безпекова ситуація вирішена на гідному рівні.
Зазвичай в кінці навчального року наші діти чекають традиційних уроків за межами навчального закладу. І от, нещодавно, ми провели шкільною групою урок з історії мистецтва у Дрезденській галереї.
– Віртуально?
– Ні. Цілком реально. У Дрезденській галереї мені дозволили як вчителю не брати екскурсовода, а провести заняття-тур самостійно. Напередодні я ретельно підготувалася і провела такий виїзний урок.
У себе вдома, вивчаючи власну історію, ми знову ж таки, за межами школи проводимо екскурсії, наприклад, за тематикою: «Незвичне Кам’янське». Це відомі місця тяжіння, такі, як от Будинок зі шпилем – цікаво дітям слухати легенди про останній поверх під шпилем. Навіть батьки зізнавалися, що після розповіді дітей ходили пізнього вечора дивитися, чи не промайне якийсь вогник у вікнах під шпилем. Їздили ми й в Карнаухівку, в храм Святої Варвари, з яким пов’язано багато цікавих легенд.
Дуже люблю задавати учням якісь незвичні питання з історії міста, і колись ми навіть отримали нагороду від одного з популярних журналів. Я випадково натрапила на цей журнал, коли їхала з Києва додому, і там був конкурс: назвіть найбільш оригінальну вулицю вашого міста…
– Здогадуюсь: Прохідний тупик?
– Так! І ми перемогли!
Люблю своє місто. Я тут народилася, обожнюю свій район – Дніпробуд. Ніхто з моєї рідні не виїхав – всі тут.
– Чи були речі, які вразили особисто Вас у закордонних поїздках – Ваших унікальних виїзних уроках?
– Звичайно були. Одна з перших поїздок за кордон виявилася, до речі, дуже складною і мала назавжди відбити бажання проводити подібні екскурсії.
Це був 1996 рік, ми довірилися тоді турфірмі, яка за результатами виявилася шахрайською. Я навіть не могла собі уявити, що таке може статися, бо напередодні мене – як керівника групи – викликали до міськвиконкому, де детально інструктували щодо кожного кроку у Великій Британії, тобто навіть влада певним чином довірила нас цій турфірмі. Тоді ми разом з групою з вісімнадцяти дітей полетіли до Лондона, з комфортом розмістилися у готелі, а на ранок нас розбудили адміністратори… з повідомленням про виселення. – Як так, у нас же має бути сплачено тижневе проживання?! – Ні, — у вас лише доба… Представників турфірми ми не змогли знайти ні за телефоном в Україні, ні серед обіцяного персоналу офісу в Лондоні. Посольства України у Великій Британії тоді ще не було, і в готелі мені порадили звернутися до відповідної російської установи. Під рясним дощем у Туманному Альбіоні ми за купою пересадок ледве дісталися до установи, де до воріт кованого паркану до нас дуже не відразу ліниво вийшов представник, який, вислухавши сутність проблеми й дивлячись на дітей під дощем, заявив, виділяючи кожне слово: «Ви. Люди. З чужої держави». І все. Саме з того часу я ненавиджу росіянське. Ми, розгублені, вже відходили від посольства, коли нас гукнула жіночка, яка мила цей паркан: зайдіть за ріг, бо тут скрізь відеоспостереження, і я вам допоможу. – Не знаю, — сказала жінка, — чому він так до вас поставився, але у нас є перелік служб термінової допомоги представникам всіх колишніх радянських республік. Почекайте, винесу вам записку з телефоном українських служб. Ми повернулися до готелю, зв’язалися з тими представниками й після серії переговорів нашою групою вже почав опікуватися співробітник СБУ, завдяки якому групі продовжили термін перебування у готелі до запланованого тижневого. Але залишилися деякі проблеми з харчуванням: сніданок був готельним, а загальних коштів вистачало ще на скромні обіди у сусідньому кафе. На другий день офіціант цього кафе раптово приніс на десерт величезного торта. Я кинулася застерігати дітей, щоб не чіпали, бо ми витратимо на нього всі запаси. Аж тут вийшов власник кафе і сказав: дітям потрібні солодощі, я розумію ваше скрутне становище і буду давати кожного дня десерти за рахунок закладу. Ми провели повноцінні екскурсійні походи в Лондоні, майже кожен музей приймав нас безкоштовно. Врешті-решт нам вдалося, завдяки відповідним службам України, вилетіти до Києва, де дітей зустрічали дружно майже всі батьки, а мене – той самий наш головний помічник – представник СБУ.
Я прямо з трапу розревлася на його привітання, а подякувавши за допомогу, сказала: більше ніколи за кордон не поїду! – Ні-ні, от саме з вашими здібностями та відповідальністю ви й поїдете ще не раз, не довіряйтеся лише шахраям. Ось вам перелік надійних туристичних партнерів…
Дуже вразили нас з дітьми поїздки до Лувру: ми за схемою довго шукали залу, де експонувалася Мона Ліза, і коли нарешті знайшли, — отримали неповторне враження. Одна дівчинка потім написала за підсумками екскурсії: екскурсовод казала нам – відійдіть-відійдіть трохи далі, а Мона Ліза так пильно на нас дивилася… А потім в Луврі ми дивилися на «Соняхи» Ван Гога!
Щоразу перед закордонними поїздками я дарую дітям невеличкі блокноти «Щоденник мандрівника», в яких вони мають кожного дня писати про свої враження. І діти, і батьки потім так вдячні були за це, казали: «Спасибі за кожну сторінку!». А найбільше, як не дивно, нас вразили замки-музеї Данії. Все там дуже незвично, нетрадиційно. Нездійсненною залишається поки що моя мрія поїхати до Норвегії: фіорди, глайдери, мова тролів…
– Ми з Вами спілкуємося у кабінеті історії, скажіть, навіщо тут інтерактивна дошка?
– Ну як же! Це і карти, і відео на будь-які теми, це віртуальні екскурсії до музеїв усього світу, це і неосяжна портретна галерея історичних постатей. У нас зараз величезні можливості, завдяки новітнім інформаційним технологіям.
– Чи має сучасний вчитель історії свободу обрання підручників або посібників?
– Маємо повну свободу. Це стосується не лише підручників, а й навчальних програм. Маємо необмежений доступ до матеріалів з історії України та Всесвітньої історії.
У нас є певний унікальний досвід – ми з нашим бібліотекарем зібрали масу різноманітних старих підручників і посібників з історії, які списували місцеві школи. Зрозуміло, беремо з цих матеріалів якісь старі карикатури, плакати, порівнюємо нинішній виклад і відношення до історії з колишнім, коли, наприклад, з часів сталінських репресій у тодішніх підручниках закреслювали чорним імена політичних діячів та вирізали їх портрети. Тобто старі посібники – це історія історії. Інколи на уроках я демонструю старі підручники – подивіться, як раніше викладали цю тему.
Сучасні підручники містять багато якісного матеріалу, до того ж за QR-кодом можна зайти на джерело додаткової відео інформації, виконати тестові завдання але, демонструючи старі підручники на уроках, я намагаюсь досягти ще однієї мети – виховати логіку, сформувати логічне і критичне мислення, що є складовою частиною історії як навчального предмету. Ілюструю деякі теми уроків старими карикатурами з журналу «Перець», анекдотами того часу – що тоді висміювалося і чому. Сьогоднішні діти багатьох старих анекдотів-гуморесок-віршиків-приказок вже навіть не розуміють. Ну, пам’ятаєте старе: «кто носит майку «Адидас», тот завтра Родину продаст»? І ти посміхаєшся, а вони, слава богу, цього не розуміють.
– Перебуваючи за кордоном, Ви, скоріш за все, могли стикатися зі зразками тамтешніх методів освіти…
– Так, і найбільш вражають уроки з багатьох предметів, які проводяться за межами шкіл, зокрема, чимало паризьких шкіл проводять уроки в Луврі. Школярів можна впізнати за однаковою фірмовою шкільною формою – у кожної своя – і вони цілими групами всаджуються в залах Лувра на підлогу і слухають урок.
Говорячи про нашу історію, то на мій погляд, вона занадто політизована. Я приділяла б більше уваги історичним постатям – з підкресленням їх суто людських рис; більше уваги нашій культурі, мистецтву. Іноді я люблю наприкінці уроку задавати учням якісь неочікувані запитання «на дванадцять балів».
Ну, ось, наприклад: продовжить вислів Черчилля: «Хто не будує школи, той буде будувати …». Що? Багато дітей відповідають відразу – в’язниці. Тобто, або здогадуються, або самі читали, або батьки розповіли.
До речі, у нас дуже гарна бібліотека, і якщо на всі паралелі матеріалів не вистачає, то там все необхідне видрукують. Мені подобається, коли діти активно і живо розповідають, захоплені предметом. Подобається, коли п’яті-шості класи охоче малюють, ілюструючи якусь тему.
– Вас змінила війна?
– Так. Ніколи не думала, що буду чогось страшенно боятися, як от зараз боюся за усіх дітей – і своїх, і чужих. Тим більше зараз маю особливий статус: я – Бабуся! Люблю онуку до нестями, мрію побачити її дорослою, успішною, щасливою. Ми впевнено раніше жили, охоче мандрували, але війна багато що змінила. Раніше будували плани на майбутнє, а зараз прокинувся вранці – і слава Богу. Зараз багато хто з моїх випускників самостійно пише історію на фронті та в тилу. Багатьом уже не до мандрів, не до глобальних далеких планів. Дуже переживаю за них. І одночасно – пишаюсь.
Розмовляла Ірина Уварова.
