Сергій Петерімов: «Спорт – це не лише про м’язи. Це про характер, голову і міцну нервову систему»
Тренерська доля не завжди буває вдячною – здебільшого слава дістається спортсмену-переможцю, а прізвище тренера залишається десь у дужках… Але найбільш відомі, визнані і спортсменами, і шанувальниками спорту тренери на долю не скаржаться, вважаючи основним мірилом власного успіху – досягнення учнів. Про спорт в умовах війни; наставника, батька, лікаря, масажиста та менеджера в одній тренерській особі; рекорди і генетику; ставлення до швидкого «вироблення» чемпіонів та до результатів за будь-яку ціну; а ще про будування відносин зі спортсменами та про тренерські мрії в інтерв’ю «Пильному погляду» розповів тренер-викладач з важкої атлетики ДЮСШ №1, Заслужений тренер України Сергій Петерімов.
— Що являє собою професія тренера? Омріяне покликання чи неминуче місце роботи спортсмена після закінчення спортивної кар’єри?
— Я згоден з тим, що багато спортсменів стають тренерами, але далеко не всі. У нас у місті був чудовий майстер важкої атлетики Сергій Нагірний, який свого часу був чемпіоном світу серед юніорів. Гарним спортсменом зарекомендував себе і Дмитро Ледзинський. Але вони так і не знайшли себе у тренерській діяльності. Не кожен готовий стати дитині, яка починає свій шлях до спорту, наставником, батьком, лікарем, а ще масажистом, менеджером. Все це тренер має поєднувати у своїй особі.
Приходять до тренера діти, і якщо ти знайшов до них підхід, свій ключик, то вони стають справжніми друзями, діляться секретами, розповідають тренеру іноді набагато більше, ніж батькам. Тобто, дитина має тренеру повністю довіряти, і виходячи з цього, ти теж маєш дитині довіряти, поважати її.
Я був майстром спорту, але завжди бачив себе у тренерській діяльності, хоч свого часу здобув технічну освіту — мені був цікавий металургійний комбінат, справи, пов’язані із технологіями, але тренерство перетягнуло чашу ваг.
– Чи є у Вас кумири, люди, яких хотілося б наслідувати в роботі?
– Напевно, як таких, кумирів немає, а от вчителі – є. Одним з таких я назвав би видатного тренера сучасності у нашій українській важкій атлетиці Петра Тимофійовича Алаєва. Він виховав чемпіона світу Віктора Соца – це відомий рекордсмен, він першим у світі підняв 240 кілограмів у ваговій категорії 100 кілограмів швунговим поштовхом, і це був світовий рекорд. Алаєв був Заслуженим тренером часів Союзу й багато років працював у збірній СРСР, а згодом став головним тренером збірної України. Готував спортсменів до Олімпійських ігор в Австралії у 2000 році та через якийсь час залишив країну. Думаю, це було пов’язано з низькою оплатою тренерської діяльності. Таке буває… Я вдячний долі, що звела з таким Учителем. Це дуже мудра, високоосвічена людина. Він свого часу закінчив з відзнакою біофак і мав свій особливий підхід до важкої атлетики — все розраховував з математичною точністю. І міг о другій годині ночі зателефонувати: «Я перерахував навантаження ще раз, упевнився, що дещо ми робили не досконало. Надав Учитель чудову школу, неоціненний досвід.
– Зараз чую іноді розмови про репутацію тренерів. І Ви свого часу казали, що серед тренерів є дві категорії: ті, кого люблять всі батьки й діти. І навпаки — ті, які дають результат. На мій погляд, є тут якась суперечність…
– Немає жодних суперечностей. Або дозвілля дитини обирають батьки – «щоби дитина не тинялася», або життя у спорті. Відповідно у тренерів різний рівень вимог, різні запити. Тут уже – не до любові батьків, — важливо, аби поважали й підтримували дитину і тренера.
Ще одне…Розумієте, не кожен тренер здатен видавати «на-гора» успіх за успіхом спортсмена — я маю тут на увазі спорт вищих досягнень. Хтось для себе вважає вершиною виховати майстра спорту. Але для того, щоб спортсмен потрапив у відбір на чемпіонати Європи, світу або на Олімпійські ігри — цього замало.
Я зараз читаю багато публікацій своїх колег — безліч з них дружно раптом стали журналістами. То часто пишуть наступне: такий-то спортсмен став чемпіоном Європи. І все. Так ви ж додавайте, у якій віковій групі, ваговій категорії, або серед паралімпійців. Важливо для них, що чемпіон, і це спрацьовує серед масового читача.
По-друге, далеко не всі батьки готові виставити для дитини саме пріоритет спорту високих досягнень. На перших етапах ставиться часто пріоритет навчання, А згодом постають інші невідкладні питання: будуємо дім, думаємо про подружнє життя дорослих дітей, професійне становлення. Так влаштоване життя.
– …До того ж є секції, де діти та дорослі просто прагнуть займатися спортом для здоров’я та змістовно для дозвілля проводити час.
– Так. До того ж і майбутньому спортсмену мало бути просто спрямованим на високі досягнення. Хтось би й хотів, але не дає генетика. Я ж не дарма веду мову саме про спорт високих досягнень. Якщо людина впевнено розвивається, працює дисципліновано, вона за 5-6 років може стати майстром спорту. А далі — питання генетики, тренерської майстерності.
Ми розуміємо, що не кожен здатен підіймати значну вагу, плисти, бігати на рекорд. Тобто, це фізично не кожному дано.
– Як Ви бачите тих, кому дано, тобто, здатність дитини до високих досягнень? Ви ж не користуєтесь аналізом хромосомних наборів?
– Я веду постійно дуже прискіпливі спостереження і планування. Бачу, як спортсмен витримує навантаження. По-друге, маю багаторічний досвід як тренер, зокрема, виховав майже з пелюшок видатного майстра Сергія Тагірова. А це — участь у десяти чемпіонатах Європи (з медалями), починаючи з кадетського рівня, потім – 2006 рік чемпіонат Європи у Швеції, і так — до чемпіонатів 2015 року. Це були юнацькі, юніорські, молодіжні чемпіонати Європи, згодом дорослі змагання та Олімпійські ігри. Були моїми вихованцями і Євген Шкода, і Артем Дурда – учасники юнацьких чемпіонатів Європи. Пишаюся своїми учнями: Сергієм Тагіровим (увійшов до ТОП-10 кращих спортсменів на Олімпіаді у Лондоні), брав участь у підготовці майстра спорту міжнародного класу Ярослава Чернишова, підготовці Заслуженого майстра спорту Артема Іванова до чемпіонату світу 2011 року. Багато хлопців зараз захищають Україну на фронті, зокрема, мої вихованці: Андрій Хохотва та Михайло Картогуз — і це особлива тема моєї гордості.
Тобто, досвід є, і повторюю, що веду ретельні спостереження за тим, як діти ростуть, — буквально: як набирають вагу, зріст, які витримують навантаження. В цьому напрямку ми плідно працюємо спільно з міським Центром здоров’я та медицини, спорту. Маємо облікові картки та чітко бачимо, як розвивається людина. А вже виходячи з цього, плануємо перспективу: чи здатен спортсмен далі тримати навантаження, яким чином його дозувати. Якщо немає приросту, то, напевне, не буде і перспектив. Але спорт – це не лише про м’язи. Це про характер, голову, нервову систему. І це все тренується.
Наведу лише один приклад: на чемпіонаті Європи перед Олімпіадою майстер спорту міжнародного класу Сергій Тагіров мав виконати завдання підняти 390 кілограмів і не менше, інакше він не потрапляв на Олімпійські ігри до Лондону. І він саме на характері тоді показав результат. Мотивація спрацювала і спортсмен впорався.
– Якщо дитина або дорослий спортсмен раптом втрачає впевненість у своїх силах або настає апатія, як діє тренер?
– Треба розуміти, що і тренер, і спортсмен, вони обидва можуть раптово зморитися один від одного, і на певному етапі або тренер «вивозить», тобто стає паротягом, або сам спортсмен. Заходячи до спортивного залу, і спортсмен, і тренер мають добре розуміти, яке завдання будуть виконувати сьогодні. Чи це будуть силові вправи, чи швидкісні задачі, чи розвиток витривалості. Враховувати при цьому, який період наразі існує — перехідний, базовий, підготовчий, змагальний. Людина має добре розуміти, чого від неї хочуть і чого вона хоче сама.
Коли я працював у спортивному клубі, це було одне, сьогодні працюю в дитячій спортивній школі, — це дещо інша справа. Вважаю, що наразі потрібно статути дитячих спортивних шкіл змінювати, бо багато речей регламентуються не дуже зрозуміло.
Сьогодні загалом спортивна система руйнується, як і деякі інші галузі, ми, звичайно, це розуміємо – у країні – війна, але маємо думати про майбутнє. Так, перебуваючи в умовах не навчально-тренувального збору, спортсмен разом із тренером має купу проблем. Студент, приміром, закінчує навчання у своєму закладі о 18-й годині, і якщо він з’являється у залі о 19-й, коли тут уже тренуватися? Звільнити його від занять у навчальному закладі часто неможливо — батьки у першу чергу бачать дитину майбутнім спеціалістом, а не лише спортсменом. І починаються «ігри». То там студент не встигає, то тут… В умовах війни багато дітей пропускають заняття у спортивних секціях, бо маємо зараз локацію на Лівому березі, і не кожен батько відпустить дитину з центру міста або з інших віддалених районів на тренування.
Немає зараз і чіткого механізму щодо режиму тренувань, і ти не можеш, як раніше, за запізнення на тренування не пустити спортсмена до зали: не встиг на розминку, приїдеш наступного разу. Сьогодні ми розуміємо, що і причини запізнення можуть бути дуже поважними. До того ж дітям зараз психологічно важко.
– Нове покоління — це якісно нові відношення. Сучасні діти не терплять примусу до занять, то чи важче стає працювати тренером? Як зараз виглядає мотивація до занять спортом?
– Дійсно, сьогодні діти — не просто інші у психологічному плані, вони інші фізично, тобто, більш ослаблені. Якщо взяти покоління початку 2000-х років і порівняти з поколінням початку 2020-х, то різниця значна. Напевно, тут багато чинників: гаджети, малорухомий спосіб життя, культура харчування у родині. Я можу надати певні рекомендації, але те, як їх буду дотримуватись у сім’ї, проконтролювати не в змозі. А треба розуміти, що коли дитина тренується з великими навантаженнями, то має правильно харчуватися.
Буває, що учень приходить до зали і я, перш за все, ставлю йому питання – ти обідав сьогодні? Тренер завжди має на такий випадок у запасі два банани, горіхи, шоколад. Борщу немає, але хоч це…Витримати повний обсяг тренувань – 80-100 підйомів з інтенсивністю 80% – учень без нормального режиму здорового не здатен. А для мене — на першому місці здоров’я дитини: з якихось причин не справився сьогодні, відкладемо на більш пізній період.
Дуже не люблю, коли чую, що деякі тренери хизуються тим, що готують дитину до змагань. Я вважаю, — спеціально готувати не треба. Тут має спрацьовувати планомірне тренування. Щось не виходить відразу – будемо чекати. Та не кожен вміє і хоче терпіти, чекати, а всі хочуть результатів — швидко і сьогодні. З яких причин зараз деякі діти полишають спорт? Бо починають на них давити. Давай медалі, давай показники! Дитині – 9-10 років, а його вже везуть на великі турніри. Ні, звичайно, змагальний досвід має бути, але треба дочекатися, коли дитина пройде певні етапи розвитку.
Сьогодні ситуація з цим виглядає іноді дещо сумнівно. Взяли дитину «з трамвайної зупинки», ледве навчили чомусь і все, — поїхали на змагання! Як підсумок — конкуренція стала меншою у багатьох видах спорту, результати дещо знизилися. Я вважаю, що в молодшому віці треба вчити дітей плигати, бігати, плавати, а не ганятися за медалями. Просто перші 2-3 роки занять спортом треба дітей гармонійно розвивати.
– На чому будуються успішні відносини тренера з учнем?
-. На довірі, на щирості, на підтримці та мотивації. Приміром, пропонуєш учневі: «Ти гарно працював впродовж тижня, отримуєш безоплатне відвідування басейну». Сьогодні у нас така можливість є, дякуючи начальнику управління молоді і спорту міської ради Анатолію Андрійовичу Івашині. Дали нам абоненти до басейну. Вважаю, що змалечку людина має призвичаїтись саме до плавання, це один із видів спорту для здоров’я.
У нас є міська федерація важкої атлетики — президент Р. В. Шостак. До нього на цій посаді працював Р. В. Шкода, який зараз воює на фронті у Національній гвардії. Новий керівник, активний спортсмен, часто виступає на ветеранських змаганнях, є чемпіоном України у своїй віковій групі та ваговій категорії. Сьогодні він дуже чудово мотивує дитячі секції. Ми отримуємо нове обладнання, спортивне харчування. Навіть за умов відсутності цільового фінансування, керівник федерації нещодавно придбав новий важкоатлетичний снаряд для дітей. Він активно допомагає й у реконструкції обладнання, діти бачать і високо цінують таке піклування. Нова штанга, наприклад, вартує сьогодні 100-120 тисяч гривень. То якщо говорити про примушення до тренувань для досягнення певного рівня, то це вважаю і недоцільним, і неможливим.
На якомусь етапі буває, що треба «пробити стіну» нерозуміння, тоді робиш усе, щоб спортсмен набрав імпульс руху. І якщо він цей імпульс набере, його вже нічого не зупинить.
– Є речі, про які Ви мрієте?
– Запропонували мені недавно працювати у збірній України, але спостерігаючи сьогоднішню систему спорту в Україні, я не маю бажання у ній працювати. З дітьми мені дуже цікаво, хоч думаю, що рано чи пізно дитячі спортивні школи відійдуть у минуле. Відчуваю сьогодні велику ностальгію за спортивними клубами. Це зразки гарного досвіду й України, і Європи. Коли існував СК «Дзержинка», було набагато цікавіше, і для спортсменів робилося дуже багато. Прекрасні зали, сауни, басейн, — усе в одному комплексі. Можна було повести дітей на греблю, плавання, гімнастику, щоб розвивати всебічно. Зараз цього немає, і не кожен дозволить собі від міських окрайок та з того ж Лівого берега поїхати поплавати в басейн МіКомп.
Сподіваюся, що у місті з’являться молоді тренери, адже зараз, якщо взяти тренерський віковий рівень по всіх видах спорту, то наші тренери мають переважно вік 50+. Молодих мало, і здебільшого це пов’язано з низькою оплатою праці. Не кожен молодий спеціаліст погодиться працювати за 10-12 тисяч, і знову ж приходить молодий тренер і хоче відразу велику зарплатню, а що він вміє робити? З тренером добре було б укладати контракти, і коли він не знає чітко, чого від нього прагнуть, чи медалі, чи оздоровлення, чи контрольних нормативів, то й віддача буде відповідною. А чому не вигідний контракт? Бо тренер ставитиме питання: хочете досягнути чогось, потрібне забезпечення тим-то й у визначений термін.
Я вже на пенсії, але все одно постійно навчаюся, осягаю нове. Вважаю до того ж що у моєму віці краще мати гарний фізичний стан, ніж автомобіль. Звичайно, є ще бажання підготовити успішних спортсменів, тим більше, що знаєш про це багато, вмієш, пройшов певні етапи розвитку. Свого часу п’ять років був старшим тренером чоловічої збірної України з важкої атлетики, у 2014 році – головним тренером. Але не звання та медалі є для тренера мірилом успішності. Головне, щоб учні ставали гарними людьми. Мрію побачити олімпійських чемпіонів з нашого міста, але до того – головне: Перемога, мир. І справжній красивий спорт!
Розмовляла Ірина Уварова.
